У Франківську все менше дерев. Але, як відомо, буття не любить порожнечі. Замість банальних лип і тополь на вулицях рідного міста виростає щось інше. Воно росте усюди – на клумбах і тротуарах, під стінами і просто під ногами. Довгасте і кругле, трошки присохле й зовсім свіже, різних кольорів і відтінків. Якщо наступите, воно вітатиме вас специфічним запахом. Мова, як ви вже здогадалися, йде про собачі фекалії.
Я не знаю, чи хтось із «батьків міста» читав «Історію потворності» Умберто Еко. Можливо, в тому й не було потреби. Адже стверджувати треш легше, аніж стверджувати гармонію. Тим більше, коли тобі безкорисливо допомагає ціла дивізія чотириногих друзів.
Кількох моїх знайомих вивертає від «поверхневих сюрпризів». Вони знають, у яких скверах франківські песики особливо полюбляють звільнятися від зайвої речовини та негативної енергії. Вони радять мені не ходити певними вулицями та не завертати до певних провулків. Адже там квітне махровим цвітом місцева капрокультура.
Дивно навіть, що наші майстри сучасного мистецтва досі байдужі до такого креативного потенціалу. Що й досі жодний з них не спробував оголосити місто скажімо «Європейською столицею собачого гівна» або ж не запросив друзів-художників на який-небудь «День лайна», де були б дуже доречні сирні коники з медовухою. Чотириногі б щиро підтримали. Так митці, проходячи повз маленькі псячі інсталяції, проходять, можливо, повз власну славу.
Щойно я завершив абзац, як з кухні набігли друзі дому, прочитали через плече й сказали, що от, мовляв, пан літератор вже до лайна дописався. Невже, сказали друзі дому, немає приємнішої теми для тижневої колонки. На що я мусив відповідати, пояснюючи, здавалося б, зрозумілі речі.
Читайте також: Володимир Єшкілєв: Про граматику
Нас усіх гублять, відповів я, оті «приємніші теми». Там, де треба казати про гівно, в нас сором’язливо шепочуть про добрива та квіточки, що на них зростають. Так само, як і предки, ми загортаємо в папірці неприємні теми. Проте не годні загорнути у пластиковий пакет те, що пес вивалив під ноги перехожим. Певно, неприємні теми смердять нам більше.
Країна поволі перетворюється на помийну територію. Міста тонуть у смітті, навколо сіл множаться яри й канави, заповнені гнилим непотребом. Тим часом у зомбоящику теревенять про екологію. А в брудних приміщеннях, куди вільно піднімаються аромати з каналізації, а стіни жере грибок, сидять люди з глибокодумним виразом на обличчях і сперечаються про духовність та історичну пам’ять.
Багато стратегічних негараздів можна виправити, почавши зі звичайного прибирання навколо себе. Тому що самоповага починається зовсім не з марень про тисячолітню минувшину. Вона починається з вулиці, на якій немає собачого лайна. Вона починається з вичищеного від пивних пляшок лісу та звички не кидати сміття через сусідський паркан.
Зрештою, якщо більшості так подобається жити на смітнику, можна перетворити треш на традицію. Чому б ні? Ми ж, як виявилося, добре вміємо культивувати ненависть, то чому б не культивувати копрокультуру. Але тоді вже робити це не потаємно, а чесно йти до кінця. Гордо присідати поряд з песиком над тротуаром і залишати дві купки замість однієї. Потім фоткати зроблені інсталяції на смартфон і розміщувати на фейсбуці. Й підписувати якось так: «Ми з Рудьком це зробили! Ми потужні!».
Жити в саду тріумфуючих випорожнень, напевно, можливо. Але, між нами кажучи: нафіг воно треба.
