Я вперше побачив його 31 березня 1995 року. Тоді, в останній день весни, вулиці Франківська засипав щедрий і мокрий сніг. Надзвичайно щедрий й дуже мокрий. Він танув, з дахів капало, небо набрякало запізнілими сніжними хмарами. А ще того дня в Уторопах, де вода на вулицях доходила до колін, ховали Тараса Мельничука.
Конференц-зал у Палаці Маргошеса (котрий тепер Дім Вчених) вмістив для дискусії ледь не всіх тоді сущих в Україні практикуючих постмодерністів. Й серед них був арт-директор одеської мистецької асоціації «Нове мистецтво» 33-річний Олександр Ройтбурд, пише Володимир Єшкілєв.
У своїх виступах він був безкомпромісним і провокативним, що дратувало більшість з присутніх. Часи були пострадянські, в офіційному «культурницькому» спілкуванні панувала стилістика партійних зборів і педагогічних рад. Але та провокативність не виглядала пустою. За нею відчувалися знання й досвід. «Хто він?» – запитав я у знаючої людини (завжди такі є). Знаюча людина прошепотіла мені на вухо: «З Одеси художник. Модний. У Москві виставлявся, в галереї Гельмана».
Для середини 90-х галерея Гельмана була таким собі «знаком якості». Ройтбурд. Я запам’ятав це прізвище. Познайомився спочатку з його роботами, а відтак й з автором. На виставках око почало навчено вихоплювати з «солянок» полотна Сашка. Завжди концептуальні, завжди зачіпливі, завжди роблені в добрій техніці.
До теми: Володимир Єшкілєв: Про навчених
Зрештою, вже тоді, у 95-му він був «зіркою». Фахівці помітили його ще за вісім років до дискусії в Палаці Маргошеса. Тоді, коли на республіканській виставці в Києві молоді концептуалісти вперше заявили про себе. І водночас про те, що тотальному домінуванню соцреалізму в українському мистецтві намітився фінал.
Тепер, через майже чверть століття, голова українського Клубу Колекціонерів Юрій Когутяк привіз до Франківська картини Ройтбурда. З власної колекції, з колекцій Андрія Адамовського та Зенка Афтаназіва. Таку собі ретроспективу рафінованого візуального українського постмодерну.
Тепер Ройтбурд – визнаний метр. Здолавши шалений опір політиканів, він став директором Одеського художнього музею. Але й нині – він мешканець мистецького острова, оточеного морем совкової та народницької архаїки. За чверть століття острів збільшився, ландшафтно ускладнився. Проте не став континентом. Може, й ніколи не стане.
В Одесі дихання агресивного «совка» не менш відчутне, ніж на Сході України. «Совок» все ще сподівається на культурний реванш, що має приїхати в обозі реваншу політичного. «Совок» напружується, відчуваючи войовничу волю реставраторів імперії. «Совок» вперто не хоче чути нічого, що дисонує зі «старими пєснями о главном». А ще він спирається на зростаючу навколишню дикість. На повсюдне жлобство, на фестиваль профанізму, що розгортає свої балагани ледь не всім світом.
Хтось протистоїть цій темряві диванно та умоглядно. Хтось, як Ройтбурд, опинився на фронтирі культурно-цивілізаційного протистояння. Там, де бути внутрішньо вільним зовнішньо некомфортно. Там, де за постмодернізм треба відповідати. Де горезвісний «пересічний споживач» інстинктивно відторгає усе те з нового, що складніше за шоу-прикол.
Читайте також: Володимир Єшкілєв: Про повзучу революцію невдах
Добре, що франківська галерея «Чеч» та Музей мистецтв Прикарпаття презентували Ройтбурда франківській публіці. Адже мистецька комунікація за своєю природою протистоїть жлобству та культурному феодалізмові, що прагне зачинитися на хуторах та змусити усіх жити за цвинтарним порядком денним.
Дивлячись на роботи Сашка, ми виходимо за межі цього порядку. За межі накинутих на нас умовностей. І тим перемагаємо недовірливу сірість. А хтось скаже: зимову депресію. Й таке може бути.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.