Якщо політичну брехню повторювати, то вона стане подібною до політичної правди. Якщо політичну брехню повторювати довго, то вона втомлює. Якщо політичну брехню повторювати дуже довго, то вона перетвориться на зброю, котра знищить тих, котрі брехню продукують. Це відомо від часів біблійних, але подібне знання практично не впливає на мислення політиків.
Й це зовсім не тому, що навколо корита збираються геть тупі люди. Просто політика обмежена в інструментах, пише Володимир Єшкілєв у “Репортері”.
Владні персони завжди «на шпагаті»: з одного боку, треба потурати пануючим у суспільстві настроям, а з другого – відпрацьовувати обіцяне кланам, магнатам і закордонним друзям. Та й себе не забувати.
Власне, тому у так званих цивілізованих суспільствах влада й підлягає обов’язковій ротації. Правляча група має здати кермо ще до того, як інструментальна брехня почне роз’їдати довіру громади до державних інституцій. Правляча група бере на себе відповідальність за чотири чи п’ять років брехні, цивілізовано переходить в опозицію, призначає цапів-відбувайлів, гнівно їх засуджує, перебудовується й тихо-мирно готується до майбутніх битв за владу.
Читайте Володимир Єшкілєв: Про вибух провінційності
В Україні цей механізм не працює. Діти совка в принципі не розуміють: як можна «здати владу»? Діти совка думають, що можна брехати вічно. Діти совка не відчувають того моменту, коли брехня стає токсичною, коли вже все навколишнє, включно з вітрами, каже їм: «Йдіть лісом!».
Й тут у позитивній політичній казці мав би настати той момент, коли громада каже: «Ні!».
Бо ж зрозуміло: якщо змиритися з публічно легітимізованою брехнею, то це означатиме остаточну втрату суспільної довіри до наріжних державних інституцій. Тобто, образно кажучи, «моральну смерть» держави. Адміністративно та юридично вона житиме за інерцією далі, але вже в якості такого собі «атрибутивного привида».
Непокора такому «привидові», з громадянської точки зору, може стати моральнішою за законослухняність. Моральне право на силу перейде від державних структур до тих невідомих (а, може, й відомих), які візьмуть на себе роль неформальних провідників громади. Все це ми вже проходили восени 2013 року. Але тоді не було війни. Й відповідно перед суспільством не стояла дилема: визнати моральну смерть держави головною небезпекою чи не ризикувати зміною коней на переправі, яку обстрілює ворог.
Читайте Володимир Єшкілєв: Про неспокій під час чорного карнавалу
Тепер це питання піднеслося над громадою. Та розділилася. Частина громадян каже, що не час думати про моральність влади, якщо це влада воюючої країни. Інші вважають, що «морально мертва» держава за означенням не здатна себе боронити. Й що мінятимемо не коней, а козлів.
Є ще третя позиція, яка апелює до закордонних союзників, які начебто мають вирішити, що в даному випадку для нас зійде за пристойний вихід із ситуації. В ній, звісно, є своя логіка. Але вона, ця позиція, не є громадянською. Вона знов таки лише констатує чи то факт, чи то неминучість «моральної смерті» держави та визнання зовнішнього управління єдиним способом уникнути переходу поразки з моральної площини до військово-політичної.
Читайте Володимир Єшкілєв: Про те, що замовчують
Підсумком всьому цьому є те, що наша політична казочка, на жаль, не відноситься до позитивних. Що після багатьох суспільних криз та історичних перевалів ми чомусь знову опиняємося на відомому роздоріжжі. У шизоїдній ситуації, яка і є тим найгіршим, що може трапитися з організованою формою колективного життя. Адже сказано: «Не встоїть той дім, що розділився в собі».
