«Коли обмежена людина зустрічає щось їй незрозуміле або несумісне з її картиною світу, вона намагається підвести це незрозуміле під заборону», – каже психолог у телешоу, реагуючи на поведінку примітивних співгромадян.
Як на мене, аж надто делікатно. Я б сказав так: «Якщо чуєш, що закликають щось там заборонити, значить, знову йолопи наклали в штани й від страху кричать: «Геть! Це не наше! Це проти традицій!», пише Володимир Єшкілєв у своїй черговій авторській колонці у “Репортері”.
Це мені згадалася одна стара історія. Вісім з хвостиком десятиліть тому ввели в дію один обмежувальний кодекс. Його ввели не в сталінській державі-бараці й не в нацистському Райху. В середині «брудних 30-х» цей кодекс неофіційно, проте неухильно, почали застосовувати у США, найдемократичнішій країні ХХ століття.
Мова йде про «кодекс Хейса», що дістав свою назву від імені сенатора-республіканця, котрий майже чверть століття кермував Американською асоціацією кінокомпаній. Він став на чолі моралістів, які перетворили свої нічні страхи перед усім новим і незвичним на етичний стандарт для національної кіноіндустрії.
Читайте Володимир Єшкілєв: Про глупі очікування
«Кодекс Хейса» базувався на трьох принципах: 1) фільми, що підривають моральні основи суспільства, недопустимі; 2) треба пропагувати моральні моделі життя; 3) не можна знущатися над законом, писаним або неписаним. На перший погляд, все о’кей. Поряд з нами живе безліч індивідів, які б охоче проголосували за такі принципи й гордилися б собою.
На практиці ж кодекс Хейса привів до стагнації в Голлівуді. Фільми, зрозуміло, знімати не припинили, й серед них попадалися справжні шедеври. Але звузилися рамки творчих експериментів, шукачі нових стилів і форматів перебралися до Європи. А в Голлівуді, тим часом, ретельно вимірювали довжину спідниць, голили торси тим, хто грав дикунів, викреслювали зі сценаріїв згадки про сифіліс та відмовляли акторкам з «надто пишними» грудями.
Читайте Володимир Єшкілєв: Про самобутність брехні
Усе, що виходило за межі цензурної клітки, відправлялося на смітник. Врешті-решт, зацнотливлений американський кінематограф став безнадійно програвати заокеанським конкурентам не лише у рецензіях кінокритиків, але й у касових зборах.
Як то буває, ідіотизм здав свої позиції без баталій і революцій. Одного літнього дня 1966 року в одному з гольф-клубів на Західному узбережжі зустрілися керівники провідних кінокомпаній. У перервах між досяганням подвійних доглерів та дегустацією сигар вони дійшли висновку, що «кодекс Хейса» вже навіть не анахронізм, а щось суттєво гірше: перешкода на шляху нормального розвитку. В дужках – перешкода їхньому бізнесу.
На витворі Вільяма Гарісона Хейса поставили жирний хрест. Америка від того не втратила, а що саме втратили рагулі-реднеки, ми дізналися, коли вони проголосували за Трампа. Як на мене, нічого з того, що б допомогло Маску збудувати велику ракету й місто на Марсі.
А в російській Вікіпедії, за бажанням, можна прочитати статтю, автори якої явно солідарні з Хейсом та зауважують, що сім років тому аналогічну офіційну цензуру пропонував запровадити у російському кінематографі президент Путін. Не запровадили. Знайшовся, мабуть, мудрий радник.
Але я не про те. Просто захотілося нагадати, що справжні, а не вигадані, традиції не потребують для захисту ані репресивних кодексів, ані спекулянтів від моралі. Тим більше, що останні не здатні захистити нічого, навіть публічних масок власної імпотентності. Завтра прийде хвиля змін і змиє чимало порохнявого на Землі. А на Марс тому порохнявому й не потрапити.
Comments are closed.