Півстоліття тому Франківську призначили бути індустріальним центром. Тодішні планувальники не врахували, що в такому призначенні не було сенсу.
Зрештою, звідки їм було знати, що за кілька десятків років класична індустрія відкочує до Азії, а роботизовані заводи не будуватимуть там, де основою транспортної логістики все ще залишатиметься залізниця без електрифікації? – пише Володимир Єшкілєв у своїй черговій авторській колонці у “Репортері”. популізм
В принципі, за уявленнями минулої епохи, місто мало б занепасти. Перетворитися на частково залюднену місцину поміж іржавими промисловими зонами. У теперішнього Івано-Франківська, як кажуть, немає поважних раціональних підстав для розвитку. Але, попри уявлення технократів, місто розвивається ірраціонально. Розвивається як наслідок двох небажань: небажання заробітчан будувати майбутнє у своєму селі і небажання заробітчан назавжди залишати рідний край.
Вони купують квартири у Франківську. Вони в них практично не живуть, їхні діти та внуки, радше за все, також тут не житимуть. Вони фінансують навчання своїх дітей у Франківську. Більшості з тих дітей освіта без потреби. Вони намагаються спроектувати на Франківськ свої заробітчанські мрії. З тієї проекції вибудовується велике «типу село» з церквами, монументами і наливайками.
Ірраціональний розвиток схиляє до парадоксів. Місто живе на гроші тих, хто нічого не тямить у міському житті. Серед статистичних «містян» нині переважають дві категорії. До першої відносяться ті, які хочуть жити в місті як у селі і крапка. До другої – ті, які хочуть міського життя, як вони його собі уявляють. Для цієї категорії ознаки міського життя зводяться до міських понтів, як вони виглядають із села: обставлена «по-людськи» квартира з теплим туалетом, тусовки в кав’ярнях і ресторанах, формальна робота «на посаді» та причетність до того, що на селі «рахують за культурне життя».
Читайте також: Володимир Єшкілєв: Про святих і грішних
Відповідно, місто наповнюється тим, що дослідники культури називають «симулякрами». Себто такими собі макетами, які ззовні подібні на елементи міського життя, а насправді мають зовсім іншу природу. Скажімо, попри кілька справжніх ресторанів, ми бачимо купу закладів, подібних на міські ресторації.
Насправді ж це лише місця для весіль і панахид. Якби не весілля й панахиди, ці заклади прогоріли б. Бо ж не мають того, що робить ресторан рестораном – постійної клієнтури, стиль якої солідаризується зі стилем закладу. Адже справжній міський ресторан містить у собі ознаки салону і клубу. Й необов’язково клубу гурманів.
Це я про світське життя. Точніше, про його відсутність. Яку лише підкреслюють епізодичні спалахи світськості у вигляді балів і презентацій. Замість світського життя маємо його макет – родинні свята кланів та навколишні плітки.
А ще ми маємо замість повноцінних художніх галерей вуличну торгівлю «мальовидлом». Замість творчого середовища – збіговиська пересварених хуторян, які протирають штани у приймальнях чиновників. Замість повноцінного виробництва – розміщення трудомістких і низькотехнологічних операцій для іноземних фірм. Замість дискусій – монологи провінційних невігласів. Як висновок, маємо замість міста його симулякр – шумний, наповнений енергіями розмноження і споживання, населений пункт.
До теми: Володимир Єшкілєв: Про пізнє боржомі
Залишається сподіватися на краще й нагадувати собі, що шляхи Господні незбагненні. Що, попри всі глухі кути ірраціонального розвитку, ми ще зможемо пожити в місті, для якого означення «порто-франко» буде не лише красивою метафорою. Зрештою, завдяки краєзнавцям, місто потроху почало згадувати своє минуле, шукати фундаменти своїх брам. Якщо це все не розчинять в екскурсійних анекдотах, місто рано чи пізно намацає корені своєї самобутності.
