Поки в політиці та у фейсбуці реставратори Речі Посполитої завзято б’ються з реставраторами СРСР, більшість людей думає про майбутнє.
Навіть не дуже освічені з них здогадуються, що війни реставраторів до майбутнього не ведуть. Можна скільки завгодно сперечатися щодо подій 1569-го або 1986 року, проте це не врятує ані від підвищення комунальних послуг, ані від приходу технологій блокчейну.
Тому люди виїжджають на заробітки туди, де минуле не панує над майбутнім. Де громади залишили історикам розбиратися, хто в кого що вкрав й зайнялися пошуками свого місця у світі. Тенденція виїзду за кордон на заробітки з позначки «помітної» дійшла до «масової» та наближається до «домінуючої». Франківськ поступово стає частиною заробітчанської цивілізації. Себто, одного з найдревніших господарських укладів людства.
Суть його в тому, що соціальна система не здатна забезпечити населенню гідного існування. За давніх часів це обумовлювалося бідними ґрунтами, примітивністю міських господарств та віддаленістю від торгових шляхів. У сучасному світі обумовлюється неспроможністю громад найняти ефективних менеджерів та пристосуватися до вимог глобальної економіки.
Як і кожне явище, заробітчанство обростає міфами. Комусь здається, що «все це роблять спеціально».
Хтось теревенить про «знекровлення нації». Іншим – переважно малоосвіченим утопістам – ввижаються запустілі міста, покинуті села й суцільний занепад.
Хоча насправді періоди «заробітчанського тренду» не нашкодили жодному народу. Німеччина XVII століття не загинула від того, що з року в рік сотні тисяч її синів наймалися ландскнехтами до іноземних військ та залишалися гнити в чужій землі. У XIX столітті масовий від’їзд французьких дівчат, що наймалися гувернантками та вчительками до іноземних родин, також не знекровив Францію. Так само не знелюдилися Англія з Ірландією та Шотландією від трьохсотлітнього виїзду до колоній мільйонів шукачів вільної землі, грошей та кращої долі.
Більше того, заробітчанство несе в собі багато позитивного. Зростають зарплати в тих, що лишаються. Починають швидше працювати соціальні ліфти. Громади звільняються від «кочових елементів» з їхніми антисоціальним налаштуванням на «легкі гроші». Зрештою, заробітчани присилають валюту, завдяки якій працює національний ринок.
Проте все це – поверхня суспільних процесів у заробітчанських цивілізаціях. Якщо заглянути глибше, то ми побачимо речі, набагато загрозливіші за міфічне «знекровлення». Адже масова еміграція – це травма і виклик. Кожна масова травма криє в собі майбутнє масове божевілля. Кожний виклик вимагає мобілізації сил та колективного розуму. Якщо такої мобілізації не відбувається, система починає відтворювати одноманітне безглуздя.
Заробітчанське суспільство розділене на тих, хто «там» й на тих, хто «тут». В ньому паралельно формуються два типи мислення: прагматичний і травматичний. Вони поки що не перебувають у відкритому протистоянні. Але час для узгодження позицій спливає. Невдовзі ті, хто «там», сформують свої міфи про недолугість і паразитарність тих, хто «тут». А останні ствердяться в міфології колективного сирітства та шукатимуть захисту в сектах і тоталітарних корпораціях.
Країна не спорожніє. Й не припиняться війни реставраторів. Просто до них долучиться ще одна війна, непомітна та шизоїдна – війна травмованих кочовою безглуздістю проти травмованих безглуздістю ізольованості. І перші, і другі наполягатимуть на тому, що сповідують «фундаментальні цінності». Хоча насправді всі цінності, породжені травматичним мисленням, впираються у просте прагнення помсти.
Залишиться тільки знайти того, хто підкаже, кому треба мстити. Й саме підкажчики отримають найтовстішого призу.
