18 років тому тодішній нардеп, а нині – якщо вірити Вікіпедії – мешканець Франції Андрій Шкіль написав у часопис «Ї» статтю «Україна як царство дрімоти».
Й там був такий незабутній фінальний пасаж: «Україна – батьківщина сонних ангелів. Її безмовне очікування наповнює чудесами планету. Її не можна завоювати, поневолити або знищити. Вона не чутлива до подій. Її життя не протікає і не відбувається. Вона – поза подіями і часом. Вона не пам’ятає свій день народження, не знає свого віку. Вона сама собі гідний співрозмовник. Їй нема з ким сперечатися і нема чого доводити. Для неї вже все відбулося».
Багатьом здалося, що у 2014 році царство дрімоти пробудилося від вікових снів, а його піддані зрозуміли, що XXI століття проспати не вийде, пише Володимир Єшкілєв у Репортері. Що планета чхати хотіла на чудеса безмовного очікування. Що у майбутньому, врешті-решт, проснеться вже не Україна, а щось зовсім інше.
Але це лише так здалося.
Тому що вже у 2016 батьківщина сонних ангелів знов задрімала, блукаючи у тих зручних сновидіннях, де в останню мить з’являється добре божество й рятує сновидців від чорного демона. Батьківщина сонних ангелів щасливо проспала з півдюжини кризових ситуацій і продовжує спати далі.
Але й у снах все нерівне. Час від часу батьківщині сонних ангелів сняться вибори та реформи. В тих снах з’являються крикливі персонажі, з мороку випливають дивні постаті та незнайомі обличчя. Хтось від чогось застерігає, хтось когось звинувачує і проклинає. Десь свербить і щось трохи покусує. Але ж все це не фатально, розуміють сновидці. Бо сказано: нема з ким сперечатися й нема чого доводити. Дрімотне царство перевертається на іншій бік і погані сни відступають.
Є припущення, що справжніх кошмарів батьківщина сонних ангелів ще не бачила. Ані на правому боці лежачі, ані на лівому. Злі язики пророкують, що невдовзі побачить. Але тому, хто розмовляє лише з собою (та й то уві сні), ті пророцтва до одного місця. Най собі пророкують, а ми поспимо.
Ті зі сновидців, які освіченіші, згадують, що Піренейські держави між Середньовіччям і Новим часом примудрилися проспати років так з триста. Й нічого, кажуть знайки, все закінчилося добре. Тобто, врешті-решт, ті країни проснулися, набрали кредитів, вступили до єврообщаги (на правах бідних студентів, але що робити: сплюхи не багатіють) й нині живуть-поживають, нових боргів наживають.
Тому спимо далі. П’ять років поспимо на лівому боці, потім ще п’ять на животі, а там, диви, і головний демон здохне. Бо є наша улюблена легенда про того, хто довго сидів на березі й таки дочекався, що повз нього проплило щось подібне на труп його ворога. А ми ту легенду вдосконалили. Ми не просто сидимо, ми спимо на березі й нам пофіґ, що саме пливе річкою – труп ворога, труп друга, чи, може, якась колода. Нам все за щастя. Адже й дітям відомо: ангели нас бережуть, а Боженька – добрий.
У вже згаданій статті 2002 року Шкіль потролив: «Нам не потрібна мета. Ми самі є метою». Щось у цьому є. Щось від тієї зміюки на містичних гравюрах, котра сама себе кусає за хвіст. Кажуть, що то символ вічності. А може й не вічності, а лише батьківщини сонних змій.
