За 46 президентом Сполучених Штатів ще не зачинилися двері, як ми зіштовхнулися з чорною річкою невдячності, в якій із неймовірним завзяттям купаються люди, що завдячують Джо Байдену життям, владою та й самим фактом існування нашої країни. Замість сказати останньому політикові ХХ сторіччя “дякую” за те, що ми вижили у війні з жорстоким сусідом, дорікаємо йому за те, що ми цієї війни досі не виграли. Цей рівень неадекватності мене не дивує, пише Віталій Портников на порталі Збруч.
Після підсумків виборів 1994-го, 2010-го чи 2019 років, після рівня сприйняття загрози у 2022-му ніщо в Україні й ментальному стані нашого суспільства не може мене здивувати. Але цей рівень неадекватності однаково засмучує. Як засмучує вперте бажання сподобатися новому «панові» шляхом приниження попереднього – нехай навіть цей попередній ніяким твоїм паном себе не вважав.
Я не помилився, коли назвав Байдена останнім політиком ХХ сторіччя – бо це ще був час, коли політичні діячі зважали на цінності. І приїзд Байдена до врятованого від окупації Києва був жестом саме такого політика.
Мені завжди було цікаво, як змінилася б історія людства, якби Чемберлен замість намагань домовитися з Гітлером рішуче сказав би диктаторові «ні» на вимогу передати Рейху частину території Чехословаччини. Так, ймовірно, війни між Німеччиною й самою Чехословаччиною він не зупинив би – але що було б із Другою світовою? Адже ефект Судет був і ефектом сили Гітлера, який продемонстрував страх провідних країн демократичного світу перед новою війною.
Відмова Байдена від вимог Путіна не могла зупинити війну для нас.
Але, можливо, вона продемонструвала світові найважливіше – що демократія не має складати зброю перед наступом диктатур, що кожна країна (навіть та, перед якою у самих Сполучених Штатів та їхніх союзників немає формальних зобовʼязань) має право на захист власного суверенітету і власного цивілізаційного вибору.
Ми звично дорікаємо Байденові, що він «злякався» Путіна, а якщо бути точним – ядерного конфлікту з Росією. В нашому периферійному політичному мисленні ми ніяк не можемо второпати, що з часу створення Радянським Союзом ядерної бомби і перетворення СРСР на найбільшу – поруч із Сполученими Штатами – ядерну потугу сучасності – ніколи не було і ніколи не буде американського президента, готового до ядерного конфлікту з Москвою. І так, людина, яка знаходиться у Кремлі (будь-яка людина – від Сталіна до Путіна) може на цьому успішно спекулювати.
Це не політична теорема – це політична аксіома.
Її має усвідомлювати кожен, хто знаходиться чи буде знаходитися в майбутньому у війні з Росією. І президенти Сполучених Штатів поділяються не на тих, хто враховує ядерну небезпеку і на тих, хто її ігнорує, а на тих, хто готовий підтримувати баланс опору в протистоянні з імперськими амбіціями Росії і на тих, хто намагається домовитися з мешканцем кремлівських палат.
Байден намагався обережно – так, обережно, хто б сперечався! – протистояти Путіну і врятувати Україну. А Трамп буде намагатися необережно з ним домовитися. Тільки навряд чи така необережність нам сподобається. Бо це буде необережність політика ХХІ сторіччя – сторіччя, у якому будуть перемагати інтереси, а не принципи, сторіччя, в якому інстинкти користувачів TikTok остаточно переможуть погляди читачів серйозних газет і навіть глядачів телевізійних новин. Так, це може бути сторіччя Трампа, а не сторіччя Байдена. І саме тому підбивати підсумки політичної карʼєри 46-го президента мені здається дуже передчасним.
Бо насправді ці підсумки будуть залежати не від того, як закінчується президентство Джо Байдена, а від того, якими підсумками – для нас, для Америки, для всього світу – завершиться друге президентство Дональда Трампа, та, ймовірно, і його наступників також. Тому що зрештою ми оцінюватимемо Байдена саме за тією планкою цінностей, яку він навіть не задав, а якої він продовжив дотримуватися у фіналі своєї політичної карʼєри.
І я не виключаю, що з роками у цинічному світі здурілого ТіkТоkу, навіжених популістів і очманілих скоробагатьків із неофашистськими поглядами ця планка здаватиметься нам недосяжним суспільним ідеалом, а сам Байден – взірцем великого Дон Кіхота, що присвятив свою старість невдячній боротьбі з вітряками і програв. Але ми не зможемо пояснити цього тим, хто прийде після нас.
Бо вони точно знатимуть, що таких політиків взагалі не буває.
