Я дуже добре запам’ятав атмосферу, яка панувала у Москві 22 роки тому, коли захопили заручників у Театральному центрі на Дубровці під час мюзиклу «Норд-Ост».
Це була атмосфера безпомічності – саме так її можна схарактеризувати. Важке відчуття, коли ти знаєш, що неподалік від тебе знаходиться будинок, з якого не можуть вийти люди, які просто пішли на концерт. І долю цих людей вирішують ті, для кого цінності життя взагалі не існує як фактора. А існує виключно цінність збереження влади й грошей, пише Віталій Портников для Zbruc.
Я розумів, що чекісти навчилися грати на людських емоціях, як на музичному інструменті, й добре вивчили партитуру. У часи вибухів будинків це була беззахисність, під час «Норд-Осту» – безпомічність. А попереду ще був Беслан – що може більше діяти на емоційний стан, ніж захоплені й убиті діти?
Я також переживав ці емоції – але все ж таки я був іноземцем і журналістом, який висвітлював події й намагався проаналізувати їхні наслідки. Звичайний росіянин – свідомо чи підсвідомо, поза своїми політичними поглядами – просто хотів, щоб весь цей жах якнайшвидше закінчився. І, звісно, звичайного росіянина бісив кожний, хто згадував про злочини його власної армії на Кавказі. Бо, врешті-решт, яке мають значення ці злочини, коли мова йде про терор і він сам та його родичі у небезпеці? Так знищувалася остання емпатія, так Росія готувалася до декорації оточеної ворогами фортеці.
Путін точно знав, що він робить, і нічого не вигадував. І режим останніх десятиріч Російської імперії, і більшовицький режим живилися саме терором.
Читайте також: Максим Карпаш: Що означає український удар по нафтовій галузі росії
Спеціальні служби або самі влаштовували теракти, вигідні владі, або ж не заважали справжнім терористам, яких у Росії зазвичай ретельно контролюють. І той факт, що американські й британські спецслужби заздалегідь попереджали про теракти у місцях великого скупчення людей, зокрема у концертних залах, є ще одним доказом якщо не підготовленого, то принаймні не зупиненого теракту в підмосковному «Крокус-сіті». А от для чого російському керівництву був потрібний цей терористичний акт і чи буде він останнім у програмі дестабілізації й посилення тоталітарного режиму, ми дізнаємося тільки незабаром.
Я пригадую свої емоції часів каскаду терористичних актів у Росії. Та все ж таки головна емоція – відчуття того, що ти знаходишся у державі, яка не тільки не захищає своїх громадян. Але є для них ще більшою небезпекою, ніж бандити і терористи. Із бандитами й терористами ти можеш не зустрітися ніколи у житті. Вони не обов’язково зупинять тебе у темному провулку або завітають на концерт, який ти вирішив відвідати. А ось від держави ти не врятуєшся ніколи і ніде.
Читайте також: Тарас Прохасько: Казково-генетичне українознавство
Мій батько нещодавно згадував, як дитиною він боявся йти до школи під час розпаленої Сталіним антисемітської вакханалії. Зараз я дізнаюсь про те, як громадян Російської Федерації, місцем народження яких є Україна, ретельно допитують під час перетину державного кордону їхньої власної країни. Як за Сталіна національне походження, так за Путіна місце народження є компрометуючим фактором, що може зацікавити чекістів. І від цього безглуздя й беззаконня неможливо сховатися. Бо його учасниками є власне представники інституцій, які вас мають охороняти – а насправді переслідують. І створюють у твоїй власній країні атмосферу терору.
Коли ми дивимось жахливі кадри смерті з чергового російського концертного залу, то маємо усвідомити, від якого жаху ми втекли – навіть ціною цієї страшної війни.
У Російській імперії Київ був однією зі столиць терору. У радянські часи в українських містах проводили показові процеси над «терористами» й «диверсантами». Жити в атмосфері страху – внутрішнього страху – було нормою. На наших емоціях грали рівно так, як зараз грають на емоціях росіян – просто щоб підкорити, використати і вбити.
І весь сенс цієї війни для Кремля – повернути нас у цей стан вічного страху й перманентного насилля. Повернути нас на «Норд-Ост». Повернути у «Крокус».
