Кінець радянського союзу завершив осмислену програмну діяльність за майбутнє України. Мета відбулася. Натомість закінчення радянської фази хоч і драматично, але несуттєво змінило російський імперіалізм. І державний, і – що найголовніше, хоч про це не дуже було прийнято говорити, – народний. Експансія і домінування далі служать надійними орієнтирами майбутнього, які надають і духовного, і навіть біологічного віталістичного сенсу Росії, пише Прохасько у колонці на Zbruc.
Українська незалежність, згодом і українська державність затято нагадують мені сюжет із З’єднаними Державами Америки. У тому фраґменті, коли англійські колоністи наважуються здобути незалежність від Британії.
На щось подібне пішли росіяни (русскіє) на Україні, віддавши свої голоси за відокремлення від російської імперії. А їх тоді було вже дуже багато, і вони ще зовсім не уявляли себе частиною української політичної нації. Але, незважаючи на високий злет української національної свідомості (тоді ще власне української), саме вибір русскіх став вирішальним фактором незалежності. Те, що у грудні 1991 року керувало їхнім вибором, стало головним обмежувальним фактором української мрії.
Читайте також: Тарас Прохасько: Ясність неясного
Очевидно, що русскій варіант української незалежності не передбачав реальної українізації чи українськості. Українство, завдяки їхньому долученню до химерного гібридного реґіонального постімперського патріотизму, залишилося такою ж марґінальною ширмою, якою була УРСР, повноправний член-засновник Організації Об’єднаних Націй. Такий собі конструкт у дусі білої гвардії.
Вдалий приклад сепаратизму, сепарації певної окраїни від жорстокого російського звичаєвого права і стержневої системи організації влади. Вдалий варіант вольниці, слободи. Оаза, яка існує всупереч російському тоталітаризмові, будучи цілковито зорієнтованою на російські цінності, глибші від показного самодурства.
З кожним роком русскій елемент новопроголошеної української нації ставав експансивнішим.
Позірне зближення з Європою було не запереченням російської ідеї, а варіантом руйнівного проникнення її ще й українським коридором. Серед так званих українців, які захоплювали зневажені європейські країни, щораз більшою більшістю ставали наші русскі, які повноправно й повноцінно представляють нашу країну у цілому світі.
До теми: Тарас Прохасько: Подвійні ланцюги плідності
Не можу заперечити їхньої любові до землі, на якій осіли і народилися, не смію вимагати від них зречення рідної материнсько-батьківської мови. Припускаю, що вони хочуть добра, процвітання та незалежності цьому фраґментові землі руської. Але вони належать до іншого народу. Й інакше, як колонізаторів, їх трактувати неможливо.
У той момент, коли національне питання у незалежній Україні було вирішене таким чином, що замість українського народу виник народ України, відбулися дві фундаментальні речі. По-перше, стало без ілюзій ясно, в якій країні ми живемо. Було підтверджено єдність двох народів – українського та російського.
А рівноправність українців із росіянами насправді означає лиш одне – фактичну марґіналізацію українців. Незважаючи на будь-які закони про мову і воєнний досвід. По-друге, для українців знову чітко прояснилися дороговкази у майбутнє – зберегти себе. У єдиній державі у світі, де вони залишаються титульною нацією, а рідною мовою мають право користуватися як державною.
Зрештою, я звик так жити від малку. І знайшов способи, як обходитися життям серед своїх. Часто соромлячись держави, яка називається українською, умів знаходити опору в мові, яка таки є українською.
