Хтось із Ялівця – не пам’ятаю, Франц чи Себастіян – казав, що для того, аби залишитися собою під час війни, цілу війну говорив так само, як і перед війною.
Інша справа, що у них тяжко було розрізнити, де ще не війна, де вже війна, де ще війна, де вже не війна. У нас, зрештою, як і в них, пише Тарас Прохасько для порталу Збруч.
Для того, щоби залишитися собою, людина, яка не тільки говорить, але й слухає, тобто читає, мусить мати у будь-якій ситуації будь-яких відрізків історії хоч щось почитати. У тому сенсі, що не тільки інструкції, зведення і накази. Щось із тої мови, яку намагаєшся не зрадити, щоби залишитися собою. Вижити і не заламатися. І могти читати ще багато гарних книжок. Або принаймні найкращих абзаців із багатьох різних книжок. Щоби доторк до краси був таким фраґментарним, як і природа краси, що дається до пізнання і пережиття найтоншими елементами.
Дуже добре, коли з якоїсь масштабної книжки пам’ятаєш тільки один фраґмент, два штихи, одне речення або кілька можливих словосполучень. І так само добре, коли тільки одна книжка вміщається у тривожну валізку або наплічник солдата. Тоді вона – як у тижневій поїздці поїздом або у камері ув’язнення на не дуже великий термін – отримує такий ретельний багатоповерховий лабіринт прочитання, що йому би позаздрив Борхес.
Читайте також: Тарас Прохасько: Уроки воєнно-польової імунології
Є ще книжки, які комусь абсолютно необхідно спакувати, нехтуючи усім іншим, виявляється, не настільки життєво необхідним (як-от сірники, жгути, коци і старі фотографії), покидаючи дім. І є книжки, які залишаєш у тому домі, приреченому на знищення. І є такі, яким може вдатися залишитися більше чи менше неушкодженими після всього, чого ти не бачив, що діялося з твоїм домом.
І є доми, більше чи менше знищені, в яких не було ні книжкової шафи, ні взагалі жодної книжечки.
Пам’ятаю з дитинства кілька книжок, які приїхали з першої світової. Казки Вальда, алгебра Аулєра. Уявляю собі такий нереальний рентґенівський знімок: речі солдатів усіх сторін і втікачів зі всіх боків у всі, на якому висвічується велетенська бібліотека різними мовами. Уявляю собі меморіал, складений із томів і фоліантів, які осиротіли в окопах, ранцях, шанцях, болотах, садах і полях, у фосах вздовж доріг.
До теми: Тарас Прохасько: Добрий день
Якщо є тепер щось приємне у житті, то це спогади і думки про різні книжки. Про бібліотеку карпатських контрабандистів у Стемповського, про томики Рільке, про поїзди під особливим наглядом Грабала, про виправу через Чорногору за кількома в’язками античних авторів і Вінценза.
«Сто років самотності» я читав у війську. Автономний тривалий виїзд, так зване бойове чергування. Весна, холодний броньовик, Маркес. У лісі була якась невідомо куди і не знати доки забута колія. Я лежав на згорнутій маскувальній сітці на високій броньованій палубі. Небо було синє, сонце інтенсивне, проявлені з-під снігів трави – мокрі і холодні. Дні ставали довшими, а ночі коротшими. І птахи поверталися з півдня. А на рейках і шпалах, зовсім близько, майже між рядками, які зеленіли від подразнення очей, кохалися тисячі доволі грубих жаб. Вилазили одна на одну, сопіли, крехтіли, вуркотіли, перебирали лапками, обнімали хоч щось. Справжній Маркес. Справжня краса. Справжня література. Сенс якої полягає у тому, що дописуєш собі навіть найдосконаліше.
Бо – як повторяв поет – не від того я помру, що на світі буде война…
