Погляд

Тарас Прохасько: Добрий день

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
І врешті мене запитали про найсуттєвіше – коли ви вирішили, що треба починати писати українською?

Це була дуже вдумлива німецька журналістка, яка розуміла, що Україна нещодавно виникла, в тій Україні з’явилася якась вигадана мова, але такою була державна політика, що саме цю фікцію взялася підтримувати, затискаючи можливість говорити і писати рідною, матірною, російською, нова феодально-злодійська держава. І що робити у випадку такої толерантної співбесіди? Злитися чи починати докладно оповідати про нашу родинну пам’ять? Що краще? Що може мати корисніші висліди? Про це пише Тарас Прохасько для порталу Збруч.

Тарас Прохасько новини Івано-Франківська

Як їм пояснити, що за своє життя ні я, ні тисячі інших літераторів (навіть безпросвітно совєтських) не написали жодного слова не-українською мовою. Більше того, листи із гулагу писалися теж нею.

Як можна осягнути таку прагматичну річ, що у всіх наших окупантів рефреном було одне: українська – це зіпсута кимось іншим, їхнім генеральним штабом і розвідкою з тисячами платних агентів російська, польська, румунська і (о, курде) мадярська. Як зрозуміти існування цілих міністерств – скажімо румунізації – які займалися очищенням нещасних русинів від страшної вірусної зарази власної мови.

Читайте також: Тарас Прохасько: ​Мавпа Європи

Аж тепер стало цілком очевидно, що присутність і живий розвиток цієї мови стали вирішальним фактором віри у відрубність і можливість особистого майбутнього, яке відбувається на тлі цього мовного ландшафту.

Це вже давніше показало себе на прикладі Галичини. Суцільна тканина українського мовлення причинилася до того, що навіть найзлісніші прийшлі помало-помало перетворилися у місцевих. Таким був ландшафт. Таким  був побут. Таким був договір співіснування, виписаний зворотами української мови.

Виявилося, що ця мовна ідентичність все ж зуміла витворити хоч якусь тривку основу. Саме лиш перебування у контакті з алхімією української хоч-не-хоч виробило своєрідну знакову систему, від якої не відвернешся. Що вже казати про фонетику, яка сильніша від повідомлень про повітряну тривогу, синтаксис, який передбачає м’якшість аж до твердості осаду. Та й лексику, що тримається на зовсім інших реаліях.

Читайте: Тарас Прохасько: Там ніщо не змінилося

Те, що ми не вирішували у дозволений момент писати українською, те, що ті, котрі нею свого часу відмовилися говорити, але чули її у найкращих виявах на щодень, власне і стало найглибшою причиною війни. І власне це стане врешті визначною причиною перемоги.

Дивно, але теперішня велика війна триває ще й заради того, щоби існувала українська література, щоби десь поруч звично звучала українська у всіх своїх канцеляризмах, суржиках і діалектах, щоби ні в кого не з’явилося шансу на створення нового міністерства деукраїнізації.

Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні