Погляд

Тарас Прохасько: Там ніщо не змінилося

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
10 березня – на свої іменини – тридцять чотири роки тому я отримав удар, на який не наважився відповісти. Удар був паскудним: зблизька збоку без замаху, між ребра, кулаком у шкіряній рукавичці, фаланги середнього пальця дещо виставлені у формі гострого кастета.

Не наважився, бо несподівано ударив офіцер, командир, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.

Прохасько новини Івано-Франківська

Ми сиділи на палубі броньовика, опустивши ноги всередину. Броньовик їхав лісовою засніженою дорогою на досить великій швидкості. Тому був самотнім, бо усі інші броньовики елітного підрозділу польового зв’язку штабу армії позалишалися десь на траєкторії маршруту. Цей виживав тільки тому, що був новеньким, рік тому його готували до Анголи. Решта з різних причин здохли. Відповідно завалився зв’язок у радіомережах. Мені доводилося перебігати із частоти на частоту, міняти позивні, вдавати присутність десяти радіостанцій, приймати і передавати далі вказівки генералів.

Ми їхали не знати куди по умовно ворожій території. З озброєння мали два малоефективні вкорочені автомати з трьома тридцятипатронними магазинами на кожен і поганенький офіцерський пістолет з запасом патронів вісім помножити на три. Приблизна мапа була у офіцера, але на ній ліс, яким ми їхали, позначався просто як ліс. Найціннішими даними були сторони світу. Оскільки у березні вечоріє ще досить швидко, то орієнтація за елементарною астрономією була неможливою.

Читайте Тарас Прохасько: Чому завжди війна…

Бензини було обмаль. Хоч якесь тепло у броньовику можливе тільки тоді, коли працює двигун, і, відповідно, страшенно спалюється бензина. Зв’язок працював у цьому лісі на два бали. І тільки догори за єрархією, до якогось стаціонарного вузла, з якого нам не могли дати жодної поради.

На усіх нас були символічні шинелі і чоботи не знати з чого. З їди залишилися галети, закладені у НЗ (недоторканий запас) ще за життя Сталіна, а зняті з нього і переведені у користування сухими пайками десять років тому, незадовго після підписання Гельсінської декларації про все таке і права людини.

Офіцер був капітаном. Його однокурсники були підполковниками і полковниками. Він попросту був порядним і розумним фахівцем, тому ніяк не міг зробити кар’єри. Іншою його бідою була світоглядна темність, освітлена лише ідеологічною схоластикою про боротьбу за мир, військову загрозу, протистояння потуг і незаперечну відданість присязі. Безжально вимагав того самого від підлеглих. Командування, колеги і підлеглі вважали його безумним, ідіотом, який не здатен жити сам і не дає жити іншим. Його професійні фанаберії – дуже правильні з точки зору організації зв’язку – тихо бойкотували всі, визнаючи, однак, що на таких придурках вся ця пародія на маскарад ще якось працює.

Водій був башкирським селянином, який мріяв стати трактористом, бо любив двигуни, їхні запахи і мріяв приїжджати з оранки до дєвушкі на тракторі. Він закінчив середню школу, але не пам’ятав з неї практично нічого, здавалося, що з історією і географією вони взагалі не встигли ознайомитися.

Читайте Тарас Прохасько: Із доґматом

Я був неруским шлангом, якому досі соромно, що брав участь у страшній масовці залякування світу на російській стороні. Бо радянська армія була однозначно російською. Виключно. Воєнна загроза для цілого світу. І – як ми жартували – найбільша загроза сама собі.

Того березня тридцять чотири роки тому ми блукали, повертаючись хто як міг із чергових демонстративних навчань. Не було навіть боїв, а військо треба було збирати мов після погрому тільки тому, що воно випхало усю свою масу на певний плацдарм. Таким чином шугали братні соціалістичні країни, в яких якраз відбувалися великі переміни.

Ми їхали на броньовику, і все наразі виглядало весняною юнацькою пригодою – весняні ліси, легкий морозець, швидкість на горбатій дорозі, романтичні чоловічі труднощі. Що ти про все це думаєш, спитав офіцер, не маючи на увазі радості переміщення у невідомості. Я сказав, що це просто капєц такого ж рівня, як велика радянська енциклопедія. І що я не можу дочекатися, щоби про все це написати. І от тоді дістав удар, на який не наважився відповісти. Хоч ми обоє знали, що допустимі втрати особового складу під час армійських навчань становлять три відсотки.

Читайте Тарас Прохасько: Таке наше доміно

Всі наступні роки я укладав схеми обіцяної книжки. І з кожним роком все більше сумнівався у тому, що вона може бути комусь в Україні цікавою. Тепер, коли все стало очевидним, – тим більше. Хіба що одна примітка: російська армія настільки громіздка і настільки бездумно жорстока, що головне – не розслаблятися, щоби якнайменше зачепили уламки конструкції, яка валиться.

Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні