Яких чверть століття тому мого брата затримали військові. З ним у певний період всілякі такі речі ставалися як не систематично, то регулярно. Зі мною теж. Але ми мали на диво сепаровані пригоди, тому не було жодного разу, щоби нас взяли разом.
Такий тип надійного братерства, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Юрка тоді затримали у серці нашого дитинства, у його перикарді. Непомітно для себе Юрко під час прогулянки лісами відразу за домом і садом перейшов межі буферної території надсекретної ракетної бази. Була, здається, напівсніжна весна, і брат збирався полежати десь у лісі на купищі смерекового пластя, погрітися на сонці і почитати цікаву книжку, одну з тих, які у той час ще були обов’язковими для прочитання, щоби зорієнтуватися, яким є світ, що у ньому діється такого, що може дарувати ключ до насолоди.
У ті часи ці ключі ще треба було підбирати без роздрукованих інструкцій.
Брата знайшли, затримали і завели під дулами автоматів на так зване КПП. Черговий офіцер доповідав про порушника у штаб провідним телефоном. Так, затримано у такім-то квадраті. При ньому обнаружено сокиру господарську і книгу. Яку книгу? Передаю по буквах. Іван. Михайло. Яна. Рози… Ще раз. Роза. Оля. Зіна. И твьордоє…
Довший час я уявляв собі, який це гарний епізод: бути затриманим не з чимось іншим, а з томом Умберта Еко. Але кілька років тому уявлення про ідеальний артефакт під час затримання різко змінилося.
Тепер, щоразу виходячи з дому – традиційно для цієї частини світу не відкидаючи можливості бути затриманим – ледве стримуюся, щоби не покласти до кишені замість паспорта і Еко дуже зручну книжечку «фотографії розповідають». У певному сенсі вона у момент ідентифікації особи промовистіша від нансенівського паспорта.
Катерина Радченко разом із фінським музеєм фотографії, користуючись передовсім українськими родинними архівами, уклала мінімалістську на повний голос екскурсію історією уподобань і прийомів побутового світлопису минулого століття. Автопортрети і заднє тло.
Розмальовані фотографії. Віньєтки і технічні помилки. Групова фотографія і замальовані або вирізані обличчя. Хлопці дуже хлоп’ячі. Дівчата перебільшено дівчачі. Посмертні фото. Приховані портрети і жива архітектура. Дозвілля і святкування. Символи достатку (черевики, годинники, ровери, транзистори) і наївні елементи оголеного тіла.
Знаючи любов силовиків до докладного обговорення усього, знайденого при поверхневому обшуку, уявляю собі, яким прекрасним захистом могла би слугувати ця маленька книжечка.
Особливо, коли вона починається із фотографії мого (і Юркового) діда. На фотографії українець-галичанин Богдан Пристай (1895 р.н.) і чех Оттокар Чермак, студенти електротехніки у вищій технічній школі Карлсруе. Кінець червня 1914 року.
«Нетиповий портрет двох молодих людей у кущах. Здається, що між цим прикладом і темою автопортрета немає нічого спільного, але якщо уважно придивитися, то побачимо, що від руки одного з чоловіків тягнеться дротик, який з’єднається зі спусковим механізмом камери і дає можливість зробити автопортрет, перебуваючи на відстані від фотоапарата».
І є ще одна штука, яка спрацьовує синтезою у концептуальному єдиноборстві стратегій «залишити після себе виразний слід» і практики безсліддя. Ця синтеза промовляє таке: сліди залишаються. Незалежно від намірів і зусиль. Переважно там, де годі було цього очікувати.
Пів свого життя дідо докладав величезних зусиль, щоби яскраво проявитися. Інших пів життя він потратив на те, щоби розчинитися. Йому вдалося і одне, і друге. Тобто йому вдалося усе.
Натомість підсумком старань стало щось цілком несподіване – ілюстрація у книжці про прийоми фотографій, виданої англійською (він знав тільки українську, польську, німецьку, італійську, чеську і російську) рівно через п’ятдесять років після його смерті і сто років після потягнутого дротика на березі Райну.
Comments are closed.