З того часу, відколи мала дитина і безпомічна мама витіснили з моїх днів більшість речей, які вважаються цікавими, маю нагоду трохи глибше проживати то, що цікавим не вважається. І все ж попри самонавіювання, наскільки кайфовим є переживання відрубності і відсутності вільного часу для комунікації, брак спілкування і пригод, брак полілогу і учти, брак блискучих диспутів і дискусій часом стають нестерпними.
Дзенівська настанова на те, що власне те, чим наповнені твої дні, і є найсправнішим життям, якого годі запізнати у інший спосіб, час від часу підважується спокусливою думкою, що цього вже занадто, що цікаве життя проїжджає десь поруч, що можливості розуму потребують якоїсь більшої напруженості і ефективності, пише Тарас Прохасько.
Однак ті мірки, які відміряні кожній людині персонально, не дають шансу відхилитися від небесної васерваги. Робиш своє марудство, перебуваєш спокуси і мусиш робити, щоби не звар’ювати, сам собі цікавість. Яка є нерозділеною, а тому вибухонебезпечною. Мушу думати про щось таке, що є зовсім непотрібним.
Про те, як могли передаватися вірусні захворювання у часи, коли всі ранили одне одного всякими шаблями і іншою холодною зброєю, адже у бою не кожна рана була смертельною, а шабля за час одного бою могла переносити гепатит набагато вдаліше, ніж бритва або шприц.
Про те, що не варто намагатися бути як Марія, бо це нереально, бо в неї все було так, що хотіти це повторити – то у кращому разі гординя, у гіршому – сподівання на айн маль іст кайн маль. І про те, що Богочоловік не міг не спробувати бути з жінкою, бо це таке людське покарання, що без нього втрачає всякий сенс і смерть у муках, і весь експеримент із втіленням. І про те, що вдячність, яка пов’язує нас з Богом, без сумнівів мусить бути двосторонньою (навіть більше), бо саме творець є вдячним створеному, що воно функціонує заради його потреби і бажання, не може сокира бути більше вдячна людині, як людина сокирі. Думаю всякий непотріб про значки депутатів, які відмовилися від значків депутатів, перетворюючи себе цим на подобу СС, ордену, що був чимось осібним у єрархії німецької нацистської держави, про неймовірну для сучасного рівня освіти голмсівську записку «мементо морі» у бомбі для ректора, про чудесне газетне повідомлення, що син, який вирощував марихуану, звалив усю вину на свою маму…
Зі своєю мамою я маю інакше. Зрозумів, що легкий лагідний склероз може бути дуже помічним. Кожного дня, нагадуючи собі з чиєюсь допомогою, що було, хто є хто, носій забування-нагадування власне на ново повертає собі і цікавість незнаного, і свіжість пізнання. Загалом дуже мило.
Єдине, що мені не подобається, – це напади ненависті до себе, яка, виявляється, є такою недосконалою, що забуває те, що завжди знала, це стосується якихось зовсім невжиткових знань: чиїхось прізвищ, якихось історичних дат. Але ще більше денервує позитивістський феномен витіснення усвідомлення свого стану. Коли безпомічність не просто не виключає, а ще й підсилює намагання контролю. Дехто мені каже, що у цьому сконцентрована людяність, мені наразі здається, що таке є недоречним.
Щодо дитини, то я чиню цілком протилежно, хоч методологічно дуже подібно. Намагаюся розвивати її пам’ять. Ходимо містом. Вся топографія наповнена якимись деталями і особливостями, які у тому чи іншому місці були. Ідучи містом, він – за моєї підтримки – згадує: тут був мотоцикл, тут було три трактори, тут через відкрите вікно кричав дядечко, тут поламана дорога, тут сидів коник-стрибунець, тут косили косаркою, тут – направо, а тоді наліво.
Намагаюся його бачення зробити цікавим йому. Щоби зауважувати, що було, що є і що може статися. Щоби пам’ять набрала стільки всього, що втрачати з неї будь-що буде або неможливо, або не суттєво. В кожному разі не страшно.
І про все побачене і зафіксоване могти сказати кілька гарних речень. Не конче точних, не конче мудрих, не конче ще якихось. Але обов’язково гарних. Таких, аби були цікавими самі у собі.
Comments are closed.