На той час уся родинна територія була ретельно поділена. Старий ґазда, який володів май цілим кутом, давно помер, заповівши дітям подроблені лени. Три хати поруч, вихід до дороги і криниці, яр, в якому запустили поїзди, став лише штрихом, що розділив горбки із садами і видовжені вузькі городи. Вийшли якісь китайсько-цейлонські терасові володіння. Державна колія перейшлася по живому, відібравши природні межі. За колією вже досить недавно – років сорок тому – розбрунькувався старий затиснений цвинтар. Там, де я малим вивозив бляшаною машиною пару випорпаних восени картопель, тепер закопані видатні місцеві небіжчики, яких не пасує хоронити на новому цвинтарі на зрубі. Пише Тарас Прохасько для порталу Збруч.
Натомість на межі горба, над самою колією, колись хтось посадив каштана. Поруч засіялася береза. Спочатку, здолу, з міста, вирізнявся сам каштан. Але наступними десятиліттями, які – як то переважно з ними є, минули як п’ятнадцять мінут медитації – береза стала найвищою. Випередила у рості навіть липу, яку посадив у тридцятих один із спадкоємців, відмовившись від всього перед від’їздом у неймовірну Австралію.
Читайте також: Тарас Прохасько: Ризикований конспект вигаданого центрально-європейського роману
Береза собі росла, бо чого ні. Хтось повернувся із Сибіру, ожививши занедбану хату на горбку. Хтось молодший із сусідньої (то була донька, сестра, яка привела додому невдатного мужа) пропав у совєтській армії. Потім приїжджав щороку у відпустку. Жив у сестри на своєму обійсті. Вдавав, що забув рідну мову. Полковник, курча, рязанське училище. Відпустка на родінє. Кури убивалися щодня. Брат приїхав. Мінімум три фляшки горілки на вечір, бо прийдуть ті, з ким бавився у дитинстві. А вони приходили. Їли, пили і підмахували високому офіцерові, що приїжджав на ладі аж з Рязані, де в той час м’ясо було вже за картками.
Крім курей і горілки полковник любив ще якусь діяльність по облагородженню загального виду родинних володінь. Йому було байдуже, що робити. Головне – щось робити або робити щось.
Того року на карті бажань із його уявного командирського планшета червоним олівцем обмалювалася береза. Вона буцімто заслоняла вранці грядку бараболі. І через те бараболя, яку там називали ріпкою, не могла набрати бульб уповні. (Там була така пуста глина, що навіть від спеціальних теперішніх лямп мандибурка не виросла би і на пів сантиметра у підземному діаметрі).
Читайте: Тарас Прохасько: Глобус, дякувати Богу, обертається
Полковник знайшов собі колаборанта. Чоловік сестри, зальотний (тепер він вже на диво корінний). Вранці бахнули. Взяли топори на плечі і взялися рубати грубезно-височезну березу. Без жодного плану – куди вона завалиться. “В лєсу роздавался топор дровосєка…” А моя бабця, яку сюди привезли після Сибіру, яка знайшла своє добре місце, якраз вийшла на ґанок, щоби провітрити постіль. Дивиться – чоловіки, які нічого не розуміють про життя, цюкають березову ширму чи сигналізацію, або маяк. Бабця була прекрасною. Здається, що вона дозволила собі таке, що вважалося у інших випадках недопустимим – легко узяла пальцями комірець сорочки полковника із сокирою. Під вечір вона принесла їм канапки з плястерками власних помідорів. Вони до ночі пили і їли і не розуміли, що сталося, що їх щось спинило.
Бабці вже нема майже тридцять років. Полковник помер років двадцять тому. Межу на межі далі позначає велетенська береза, яка вже давно переросла каштан. І майже сорок років у цієї випадкової берези біля кореня стовбур зрубаний навкіс на двадцять сантиметрів. Це так вони спинилися. Це так життя розростається. Це так бабця сказала. А Господь таки є чоловіком.
