І от у якийсь момент земного віку починає бути драматично. Тобто починаєш перейматися не тільки тим, як тобі було. Розуміючи, що те, як тобі було, все ж реальніше від візії, як ще тобі може бути. Починаєш думати ще й про те – навіть тоді, коли розумієш, що тобі було дуже незле, – як своїм експериментальним життям можеш заподіяти добре комусь іншому. І чи можеш тоє добріше хоч комусь заподіяти, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Чи не примарним було життя, коли мало що зробив для чиєїсь полегші. Починаєш думати про тестамент. Про щось дуже важливе, важливіше від кодів і паролів, які у будь-якому разі мав би виказати любим близьким, щоби вони мали доступ до усього, про що ти їм подбав.
Тож мушу сказати про ліжка. Можливо, що це власне то.
Кожного вечора, коли лягаю до ліжка, щоби спати (часом то може бути ніч або навіть ранок) роблю одну чудесну екскурсію полями свідомого і несвідомого, яке вилізає після свідомого. Але нема що більше пояснювати. Попросту метода. Перевірена на собі. Лепта, яку можу подарувати.
Лягаючи до ліжка, лігши у ліжко, варто прожити короткий, але інтенсивний мультиплікаційний фільм уяви, який змінить життя і спання на краще.
Техніка проста.
Вмощуєшся там, де Бог послав, і пропускаєш через млин уявних образів якомога більше ліжок, у які лягав, у яких спав, у яких прокидався посеред ночі, з яких вставав вранці за своє коротше чи довше життя.
Знайти горизонтальну рівновагу – бо ліжко є унікальним місцем, де толерується така спроможність і необхідність тіла – і згадати, заки згадується, усі інші місця ліжок свого життя. Тобто вихід у гіперреальність. Химерне заперечення вчення про тут і тепер. Навпаки: спробуй заснути відразу у сотнях місць. Розклавши себе подумки одночасно у принаймні хоч якійсь частині тих притулків, які були від малку до тепер. Треба згадувати не тільки то, як на них лежалося, як і чим накривалося, але і про то, як ті всі ліжка розміщувалися у приміщеннях, в яких вони розміщувалися. Обов’язково – де були вікна, лямпи та інші джерела життя зі світлом.
Та найголовніше. З ким де коли лягав спати.
Хто приходив, хто відходив впродовж цієї тривалої епопеї. Мені вистачає кількох хвилин, щоби наповнити нинішнє ліжко достатньою сумою образів.
Ліжко з карельської берези, коли кружальця зрізів укладаються у казкову леопардову панораму, не гіршу від плям на стелі над тим ліжком. Розкладне вузьке залізне, яке приїхало із заслання. Перини і капи на ще одному. Тут спали старші діти. Тут ми усі переміщалися з ліжка на ліжко. Розкладачка. Хто коло кого спав. Як розмістити усіх, хто буде нині спати у нас вдома.
Читайте Тарас Прохасько: Раз-два-три-чотири…
Як часом любо занурюватися у чужі ліжка, де не міняна постіль, де дихаєш запахом життя перед тобою. І усі-усі матраци на підлозі. І усі-усі сіна. І хто куди переходить. І – як той казав – ніколи не знаєш, у чиєму ліжку прокинешся. І щось дуже світле у Гончара, і художня майстерня на ліжку, яке ледве влізло у приміщення. Лісничівки зі своїми чудасіями. Книжкові полиці над ліжками у малесеньких помешканнях.
Ще страшенно подобалося, коли ми розкладали ліжечко із складених сидінь легкових жигулів. І двоповерхові залізні у війську. Любив зіскакувати за сигналом тривоги з верхнього поверху. А два, може, рази падав з верхньої полиці у поїзді. А кілька разів – без може – спав на верхніх полицях не сам. А ще всілякі намети. І прекрасна давніша культура спання валетом.
Лягаючи у ліжко, треба згадати хоча би трохи ліжок із попереднього життя.
