Рабин читав свої книги, коли до нього зайшов молодий хлопчик, який зібрався виїжджати з маленького містечка до умовної Америки. Хотів отримати прощальну настанову і спитав – що то є життя? Не відволікаючись від читання, рабин промовив: життя – це фонтан! Пише у новій колонці Тарас Прохасько для порталу Збруч.
Через двадцять років колишній хлопчик зайшов до того самого рабина. Він страшенно дякував старому за подароване колись осяяння, яке дало йому сили зробити своє життя нестримним і щасливим. І що я тобі сказав? – спитав рабин. Що життя – це фонтан! Ну, так, – спокійно промовив рабі, – ясно, що фонтан; а може – ні…
Саме життя уже є силою. У перших клітинах закладена уся енергія і вся програма її використання аж до того етапу, коли не спрацює механізм самовиключення цього життя.
Читайте також: Тарас Прохасько: Казати чи перестати
А поза тим, тобто впродовж цього ми змушені знаходити додатковий сенс свого існування. Бо бути носієм хитромудрого генетичного тексту, головним призначенням якого є попросту оприявлення, видається замало, щоби почуватися в силі.
Тому потрібні паролі. Потрібні сформульовані розумом кодекси, які насправді є лишень мотивацією до витрачання енергії і в більшості випадків тільки озвучують прикриття несвідомих бажань. Сили знаходяться тоді, коли вони впорядковуються як струм. І коли вигадав, куди їх скерувати.
Щоби поводитися із вітальною силою ефективно, варто вивчити самого себе. Навчитися грати на клавіатурі власного генетичного тексту. Бо він є музикою. Дослідження власних тонів, виявлення своїх властивостей, рецесивностей і домінантностей усіх записаних ознак дозволяє видобувати інтервали й акорди, які будуть звучати гармонійно. І ці властивості, якщо їх задіяти вправно, зазвучать, тобто з’являться у вигляді вібрації. А вібрації відповідного ґатунку накладуться на безконечну кількість інших вібрацій, виходячи поза межі кордонів свого джерела, впускаючи через себе ті інші світові вібрації всередину власного звучання. Так окремий генотекст стає підключеним до стихії. Сила стихії стає силою часточки. За однієї умови – щоби отримати силу, її потрібно спочатку віддати.
Читайте: Тарас Прохасько: Безконечно мале помножене на безконечно велике дає…
Більшість сукупної сили потрібно для того, щоби живити усі смертні гріхи: гординю, жадібність, злість, хіть, лінивство, обжерливість і заздрість. Власні і ближніх. Але що робити, коли тони твоєї клавіатури звучать саме так, і ніщо інше не дає сили втриматися, щоби пронести свій унікальний абзац Божого тексту неушкодженим аж до призначеного виключення? На стримування внутрішнього тиску вібрацій, які прагнуть поєднатися зі стихією, вже бракує сили.
На те існує співзвучність. Треба учити від дитинства грати і слухати. Треба вчитися слухати хори і оркестри. Треба вчитися грати на своєму інструменті, а тоді – у капелі. Робити гудбу, яка розміщує часточку енергії, складної як у молекулі, у перехрещення вібрацій. Пильнувати дамби на узбережжі, пробивати тунелі крізь Альпи, робити сіно… І розуміти, що це все – спільна гра. Не знати, для чого, але принаймні заради народження вібрацій. І її варто файно заграти. А кожна втрата є набуванням нових властивостей, тонів, спроможностей.
Моя старенька бабця часом не мала сили вставати вранці з ліжка. Але знайшла собі пароль. Вона казала: якби так раптом прийшли енкаведисти і сказали вставати і кудись іти, я би відразу встала; то хіба я сама собі не можу сказати – встань і іди.
