Сего хотє усі люде… В такому разі психічне здоров’я – себто колективне щастя – спільноти залежить передовсім не від можливостей, а від ясності, неприхованості намірів і прагнень.
Одну з найкращих гостин я мав у Мукачеві. Разом з товаришкою вийшли вранці з готелю, щоби напитися доброї кави, якої в ті часи не було у нас, у гастрономі. Там до нас підійшов середнього віку чоловік і запитав, чи ми маємо трохи часу, щоби йому помогти. Час у нас був, бо робота мала відбутися аж під вечір. Чоловік запросив до себе додому, щоби трохи почастуватися. Поміч полягала в тому, щоби додому прийшов хтось незнайомий, якого можна би було назвати гостями. Бо чоловік жив зі старезним татом, і тато забороняв йому пити вино вдень самому. А той дуже хотів попити молодого вина, яке вони з татом робили.
Ми швидко познайомилися і пішли до добротного мадярського дому. Там сидів злосний тато. Нас представили йому як давніх знайомих зі Львова. І тато дозволив розпочати гостину. Цілий день ми пили вино, сьорбали сливовицю, дзьобали різні смаколики з пивниці, городу і комина. Тато прислухався до наших оповідей про Україну, врешті сам сів до столу, син подав йому трохи вина і пару плястерків ковбаси. Через кілька годин визнав, що син так наробився за останній час, що можна трохи забавитися, тим більше, що до хати хтось прийшов, та й ще такі далекі гості. І сам почав розповідати всякі цікаві речі, час від часу прикрашаючи їх добре продуманими повчаннями і побажаннями. Він набувався. Ми набувалися, пише Тарас Прохасько у своїй черговій колонці на порталі Збруч.
Читайте: Тарас Прохасько: Комплекс втраченої величі. Чому ми сваримось із Польщею
А у маленькому містечку у районі Ріоха все було набагато простіше. Вдень лише в одній кнайпі було кілька людей. Старих чоловіків, які пили каву, вина, читали книжки і газети, слухали радіо, грали у шахи. А ввечері на вуличках біля десятків кнайп з цілком відкритими дверима було вже кілька тисяч мешканців кількатисячного містечка. Хто не вийшов з дому, той стирчав з вікна. Всі тримали в руках склянки, всі пили, ніде не було п’яних, і всі безупинно говорили, майже тручись одне до одного. От в цьому сенс життя – сказав мені один тамтешній інтеліґент. У нас це всі знають, що найголовнішим у житті є смачна їда, добрі напої і говорити, говорити, говорити з кимось, часом обніматися і цілуватися, потому добре спати. І чекати наступного доброго вечора, бо перед тим буде страшна виснажлива праця на самоті.
Читайте: Тарас Прохасько: Непотребство
Власне про щось подібне роздумував Вінценз-філософ. Він говорив про гуцулів, але казав про людей. Казав, що гірське життя – це передовсім тяжкі змагання за виживання. Тобто праця, яка помалу убиває. І ця гарівка прирікає на самотність. Є робота, яку мусиш зробити сам, і вона може бути дуже довгою. Але саме тому такого великого значення набуває набування. Гостина, частування, бенкет, частування. Короткі миті, коли нема праці і нема самоти. А є зустріч, якісь люде, тертя і не тільки твій піт, і говорити, говорити, співати і данцувати, і позасинаймо, ніби повмираймо… Як збуджують красуні, що знімають російське порно втрьох , які прекрасно усвідомлюють, що потрібно від них їх кавалерам. Красуні вміють довести партнерів до вершини найвищої насолоди.
Цього всім треба. Навіть найліпша праця – робота над собою – частково втрачає свої принади, якщо про це нема як розказати. Різні клімати і родючості, різні темпераменти і ситості, різні рівні вільності і неволі вносять і вносили свої корективи у культури набування.
До теми: Тарас Прохасько: Гра з сірниками. Не судіть Булгакова та Висоцького
Однак найважливішим показником колективного щастя є вміння набуватися. Дозвіл на визначення міри між працею і забавою, між самотністю і зустріччю, між виснаженням і гостиною. Між слідом і безслідністю.
До теми: Тарас Прохасько: П’ята стихія
Часом люблю дивитися на старі родинні знимки, зроблені власне на різних приятельських прийняттях. Тридцяті, сорокові, п’ятдесяті роки. Майже нічого на столі. Майже порожні тарелі. Недопита фляшка вина. Багато людей, хтось з господарів, хтось із гостей, завжди хтось незнайомий, сонні або збуджені діти, видно що у приміщенні прохолодно (або навпаки, вечірня горяч, відкриті руки і шиї, ганки, веранди). Натхненні лиця навіть тоді, коли погані часи, коли завтрашні дати увійдуть у якусь історію. Вони всі разом, хтось до когось прийшов, хтось когось запросив, хтось просто вступив. Вони набуваються. І нічого ліпшого у той день статися не могло. Тому їм зовсім не шкода змарнованого часу.
