Ті дні не мали в собі нічого прозорого. Каламутні й важкі, просякнуті невидимими випарами і димами, які тут же тверднули в лютневій студені. Понурі й навислі були ті дні, як низька стріха з масами снігу, ніяк ще не готового з гуркотом зсунутися. В такі дні в голові робиться імлисто, а на піднебінні і в горлянці млосно від чистого, тривожного тривання.
Назовні панувала якась елементарна, ніби запозичена з дитячого букваря, архаїка: білі плахти простору, порізані і ледь розрізнювані площини міської топографії, нечисленні чорні люди, рідкісні неквапні трамваї, також старосвітськи і ледь не манірно заокруглені на задах. Щільно засніжена гора Цитаделі поставала несподівано високою, незвично різкою вежею стриміла посеред притлумленої і примерзлої білості міської заплави, пише Тарас Прохасько на Збручі.
У самих глибинах цієї млосної імли вже чаївся, мабуть, квантум незримого світла, та тільки каламутна жовтизна на замерзлих шибах певної години натякала на можливість сонця.
На пахучих полущених зимних підвіконнях рисувалися контури кактусів. Їх тверда, колюча недоступність, усаджена в аквамариновій, малахітовій і бірюзовій кераміці, ще підкреслювала застиглість зими. Ці викуті — не вилиті — з металу обриси кактусів суґерували можливість вічного, кам’янистого анабіозу. Зовсім не очевидно було, що щось колись мало би змінитися. Зовсім не конче ця зима мусила колись скінчитися.
Тим тепліше пахтіли в покою кава й папір, тим дзвінкішим був білий мармур накасликів, тим гарячіше гугніли геєни печей. Високі вікна, синювато-сіре мляве світло крізь перлисті перкалеві фіранки, мертвотність сплячого дзеркала у тяжкій темній різьбленій рамі, приглушений полиск широкого паркету, доладність печей і речей, і той теплий запах зимного кобальтового кольору, який в цілому світі був тільки там, в тому покої, і за яким я відтоді так одержимо і так марно полюю скрізь, не певен уже, чи він взагалі не уроєння.
Лиш передпокій був знову студений. Там замерзло завис сливовий запах псячого повідця, змішаний із духом засніжених, свіжих зимових плащів.
Читайте: Тарас Прохасько: Дуже примітивна діточа онтологія
Дні були з необхідністю і за вимогою присвячені культурі. Темний і важкий том давнього німецького малярства з «Танком Смерти» Нотке; запаморочливий до дзвону в м’яких надрах мозку «Відлюдник» зі скрипкою у виноградній альтані — в бурштиновому півмороку вітальняної лямпи. Вузькі, подовгасті і лаконічні святі Ольга і Володимир на сутінковій стіні.
М’який сірий папір на м’якоті білого, в дрібнесенькі риб’ячі луски покриття робочого стола з масивною друкарською машинкою у притемненій, зі штучний світлом спальні надвечір’ями, лискучі ряди енциклопедій у суворих і скорботних чорних стелажах бібліотеки.
Однак поміж всього того вривалася постать, що аж струменіла молодечим завзяттям, юного прибульця з провінції, студента мистецтв, соковитого і запального замилуванця, який міцно стояв на землі, але неодмінно прагнув літати, хоч іноді.
То він робив нам виправи до поблизької, тут-таки за рогом, Ґалереї. Рипучі сходи аж стріляли від холоду, але він розпашіло і стрімко перетинав анфілади на несхибному своєму шляху — до «Махи на бальконі». Було вже пізно пополудні, незадовго до закриття, але мляве світло ще лягало на маленький шедевр, перед яким він благоговійно завмирав, міряючи його своїми вугільними іскристими очима.
Читайте: Тарас Прохасько: Біг з перешкодами
Коли виходили, гусла вже в сутінках та дивна синь, що ось-ось обернеться синьою годиною. І вона була студена. Рідко коли синь була такою досконалою і такою зимною.
От після повернення, на піднесенні від незгойного ґоївського натхнення власне і відбувалися уроки рисунку. Старий плюшевий ведмедик на тлі металевої стінки ліжка ставав моделлю. Композицію треба було швидко схопити і нанести м’якими кольоровими олівцями з лагідним прополісовим запахом. Цьому присвічувала згори тьмяна сецесійна люстра і додатково встановлені бічні, різкуваті і зимні хромові світла в матових шкляних плафонах. Ведмедик лягав на папір неоковирно.
Ця година рисунку несла приниження особливого роду: відкривався брак незаперечного, безумовного обдарування. Не складалася поривчаста безпосередність, не квапився виявитися дар узагальнення. Ведмедик влізливим опудалом із надмірними деталями норовив розпаношитися центрально, незґрабним, ізольованим одороблом, без чару і чуття пропорцій.
Чай був збавленням, медяники — осолодою нарцистичної урази, мед — еліксиром забуття поразки. Час на чай був відразу по рисунках, перед останнім виходом з псом. Чай відбувався у медвяному світляному колі довкола круглого столу у вітальні, так що здавалося, ніби поза цим колом дійсність не те що закінчується і перестає бути, а радше втрачає будь-яку значущість. Час також на згадку про тих, хто не з нами, про тих, хто далеко, або й близько, але недосяжно.
За такої зими вечірня виправа з псом могла бути тільки недалекою. Порожня площа перед Оссолінеумом лежала непорушна, втрамбована і тверда, занурена в кремово-рожевувате світло ліхтарів. Свідомість, що тепер ми в «українських Оссолінських», і ми з ними споріднені, складалася в потаємну сильну риму. Юний Каніс гасав свіжим снігом, пружний, весь із руху, рефлексу, розмаху. Діти запопадливо западали перед ним на передні лапи, наслідуючи рухи пса, а пес неповторно завмирав зі схиленою ледь скісно головою і застиглими на мить очима, чекаючи ескалації забави, а коли її не відбувалося, сам її спричиняв.
Чисте м’язеве щастя, легенева радість відкритого дихання, ця захищеність освітленою з-під-споду оболонкою нетутешнього світла — ми самі собі здавалися безсмертними і убезпеченими від усіх лих світу дійовими особами позачасового вертепу. Подовгастий палац Ґалереї відсвічував тьмяним золотом. Каплиця Оссолінеуму стояла темна, як поважний призабутий храм. Цитадель стриміла струнка, суцільна й сувора. Риски її дерев були цупкими волосинками на тілі велетня, ріденьким ліском Бройґеля. Небеса за незліченними верствами пластин снігу — високі, темні, незглибні.
Хрумка була постіль потім і біла, виск трамвая на закруті Коперника ще різкіший через студінь. І тільки перед самим сном, коли все вже стихало, давалися взнаки тоненькі струмені морозяного повітря зі щілин. Але їхня влада була вже не визначальна.
* * *
У сліпучому світлі ранку приходив галасливий і безладний Влодзьо зі своїми санками.
Гей-гей-генделес! – волав він, несучись униз схилами Єзуїтського городу.
Дівчисько в білосніжному лижному комбінезоні, з личком апетитним і пластичним, як жуйка, і застудженим горлом пронизливо й хрипко кричало: “Атааааас!”
Між мереживним гіллям дерев гусло сонце.
