За тих кілька років я-підліток вперше і назавжди зумів сприймати себе як феномен, в якому відбуваються усі закономірності устрою світу. І почув, що моє тіло є чимось таким, як акушерська дерев’яна слухавка, яка зберігалася в одній із домашніх шафок. Що через нього можна і гучно промовляти про себе невидимого, і виразно вислуховувати силу і частоту світових вібрацій, які мені невидимому адресовані. Відповідно, можна грати сейшен, підлаштовуючись часом навіть таким чином, щоби випереджати чи відставати, але чуючи лад, з якого цілий той фрі-джез не має куди злетіти, пише Тарас Прохасько для порталу Збруч.
Після першого забігу пульс був між 190 та 210. Тримав себе за шию, як усі, і не встигав вимовляти слова-цифри. Дихання – у тому сенсі, що вдих і видих – також майже не було, бо повітря кружляло так, що рецептори не встигали зафіксувати зміну напряму із і ув.
Я був грубасом з хронічною пневмонією, яка час від часу підсилювалася астматичним компонентом. І страшенно випадково, попросту через хлоп’ячу вірність кільком друзям, потрапив на тренування. Моє щастя, що тренер виявився найінтелігентнішим викладачем і виховником із тих, кого мені вдалося торкнутися у тоді короткому, тепер значно довшому житті.
Читайте Тарас Прохасько: Посівати можна?
Була зима, сніг, я був у кедах і татовій вітрівці з чортової шкіри. Прийшов записуватися на легку атлетику. Спеціалізація – біг на середні дистанції. Вчитель, бачачи з першого погляду мою цілковиту безперспективність не тільки до цього виду спорту, а й для усього олімпійського руху великої спортивної країни, дозволив долучитися до легкого кросу. І це був капут. Мене почало розривати вже після кількох хвилин розминкового темпу. Вони бігли так, як завжди, а я – хоч і плентався у кінці – добіг разом зі всіма.
Вчитель запитав, чи я хочу такого ще. Я був вражений, що вмерти у такий спосіб насправді не аж так легко, а премортіум такого ґатунку суттєво підштовхує до бажання жити далі, і жити легше, і помирати не так важко. Отож, з вдячністю прийшов через день на наступне тренування.
Через рік я вже був сухоребриком, який ні на що не хворів.
Для розминки бігав три кола навколо нашого озера, дев’ять кілометрів. Тоді ж навчився балансувати між двома однаково сильними людськими потягами: вміти думати якнайкристальніше і вміти максимально позбуватися свідомості. Для дванадцятирічного хлопця це цілком незле. Треба чимось зайняти голову – хоч випорожненням голови – коли біжиш майже десятку крізь доволі одноманітний (бо ж сотні разів пройдений) ландшафт, правою половиною якого є поверхня води.
І приблизно тоді почали викристалізовуватися тонкощі.
Як зустрічатися стопою з твердю різної густини і пружності. Як повертати стопу, щоби кісточки плесна перетворювалися у конструкцію, яка виштовхує догори. Як вбирати повітря усіма шпарками, котрі врешті доведуть його до альвеол з тонесенькими стінками, де кров’яні тільця, мов раби на пірамідах, встигають скинути принесене і підхопити важкий небезпечний вантаж на винесення.
Як повернути у стадії польоту кульшовий суглоб так, щоби уявні сліди від обох ніг утворювали вовчу пряму лінію. Як розслабити найсильніші жувальні м’язи, щоби нижня щелепа (мандибуля) теліпалася, засвідчуючи, що розслабленим є усе незадіяне безпосередньо у перенесення вперед тіло. Як мають рухатися скапулі і клявікулі (лопатки і ключиці), щоби у жодному разі не порушувати головний вектор постави напіврухомого хребта. І головне, ще раз: чим зайняти, коли кайф горизонтального лету є таким довгим, що аж…
Читайте Тарас Прохасько: Ризикований конспект вигаданого центрально-європейського роману
Чомусь – крім снігу у кедах – пам’ятаю багато-пребагато фіалок попри усі траси поза стадіоном. Це також добрий життєвий підсумок. Гарно, коли пам’ять переповнена фіалками, а не чимось іншим.
Життя, однак, циклічне. Недавно зауважив, що знову став тяжким і неповоротким, дихати все важче. І боюся, що повернення до бігу вже не зробить того чуда, аби довкола були самі фіалки.
