Знаю людей, які потребують окремого виділеного часу на то, щоби почистити фотоархів, скажімо, за рік. Тисячі фотографій, які хоч і подібні на щоденник, але надаються до сприйняття тільки тоді, коли їх спеціально переглядаєш. Цікава пригода про нагадування про то, що було або навіть могло би бути. Знаю також людей, які ніколи не повертаються до систематизації всіх тих своїх фото. Правдоподібно, вони вірять, що колись може трапитися потреба подивитися саме то єдине фото, яке відповідатиме якомусь моментові так само, як інший момент спонукав себе сфотографувати.
Я ніколи не маю при собі фотокамери. Особливо це стосується всіляких подорожей, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Просто дивлюся на миті світу і запам’ятовую. За роки це перетворилося у величезний каталог фраґментів різних місць і ситуацій, постатей і лиць, освітлення і затемнення. Потенційні знимки тасуються, як максимальна колода карт. Часом гладеньких, часом майже злиплих. Відповідно з колоди витягуєш по дві-три карти, які можуть позначати образи з дуже різних місць і міст. Вдаєшся тоді до занудних пасьянсів, щоби нарешті зібрати докупи стосовні картки.
Міста розсипаються, особи мігрують перескоком. Найцікавіше, коли відповідні пари зображень виникають у порівнянні з рідним містом. Чи навпаки – Бог знає де зафіксував елемент міста, знаного з дитинства.
Для швидкого і змащеного засинання маєш захоплюючу гру, яка потім сторицею віддасться уві сні – звідки ця вирізка і що було поруч далі.
У певний момент боїшся відвідувати нові місця, бо розумієш, що не можеш опанувати мозаїчні криптограми вражень від попередніх. А потім іноді отримуєш можливість для сатисфакції. Коли знову опиняєшся наживо у забуто-перемішаному місті, відживає прадавній інстинкт орієнтації. Реальне місто очищається від нанесених уявою, сильнішою від пам’яті (хоч та уява якраз на корінні згадок галузиться і квітне) фантасмагорій. У голові спиняються зайві оберти компасу. І тіло саме впізнає, як у цьому просторі поводитися, щоби отримати непохитні знання про забуте.
Але одного разу фотоапарат був. Все ж фотоапарат, хай і не плівковий, та його використання було достатньо осмисленим і дозованим. За цілий тиждень – навіть не двісті кадрів. Щось у Барселоні, потім Ріоха, багато малесеньких містечок вдень і увечір, гори, баскійські міста, біскайська затока океану, применшені дерева сухих гірських лісів, старі, діти, вікна і криниці.
До того ж ми щовечора уважно оглядали збірку фотографій за день.
В останній день подорожі фотоапарат майстерно вкрали разом з рюкзаком у місці, яке входить у світову п’ятірку локацій успішних крадіжок. Уявляю собі, як ці професійні вже підлітки розпаковували ще один здобутий рюкзак серед багатьох інших – десь на тихому пляжі, разом зі своїми гарнющими і надійними подругами.
Там було трохи приємних речей – мокрий дрібний купальник, широкі великі штани з кишенями, кілька канапок, кілька пляшок ріохи. І фотоапарат з образами місць, в яких вони, правдоподібно, не були. Цікаво, чи вони оглядають такі знимки. Якщо так, то бути злодієм у їхніх краях дуже незле. Цікаво, чи роздруковують вони найпривабливіші з них перед тим, як його продати, щоби прибити до стіни у своїй хижі, переживаючи таким чином якийсь час із здобутих життів. Якщо так, то втрата не була марною.
Її властиво не було. Навпаки. Минуло вже багато років, а я нічого з усіх фотографій світу не пам’ятаю виразніше від тих непроявлених кадрів. Все, що там було, не тасується ні з чим іншим. Недосяжний канон світлопису.
Comments are closed.