Чомусь чи не наймучівнішим був кримплен. Був такий період, коли з нього шили суконки і костюми. У мене завжди настовбурчувалося усе дитяче волосся на руках, коли траплялося торкнутися до того матеріалу майбутнього навіть пучками пальців. На звук він також був препоганий, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Учителька викроковувала між рядами парт у своєму костюмі, кримплен терся до подібної ж комбінації, і це звучало так, що напружувалися глибинні м’язи вздовж так званої білої лінії. А також сухі губки, суха крейда на сухій класній дошці. Доторки відкривали жахливість матеріального світу і неживої природи.
Добре було то, що аж пізнавши катівську інтервенцію, яку не можна було описати жодними категоріями болю чи огиди, починав звертати увагу на інші, протилежні, радісні і насолодні доторки. І учився усвідомлювати, якою велетенською територією мозку є шкіра на пальцях, на долоні. І не тільки шкіра, пронизана мозковими відростками, але і конфігурація доторку, намацальності. Бо викривлення площини, якою доторкаєшся, якою мацаєш, розігрує варіанти сотень можливостей контакту з чужорідною субстанцією, яких є тисячі. Тобто їх безконечно більше, але ручна пам’ять попросту не здатна цілу ту множину утримати у свідомості на щодень.
Найбільше мені подобалося витерте, вигладжене отими повторюваними рухами-доторками сухе дерево.
Спочатку м’яких, а потім вже твердих порід. Обкоровані кількадесят років тому, вишуровані затверділою шкірою долонь – у такому разі ця твердість несподівано гладенька, навіть мозолі виглянсувані – патики, жердки, на яких трималися різні інструменти: коси, граблі, лопати, сапи, сокири. Таке саме з валами у криницях. Там, де намотується ланц – посічене на розчавлені скалки, там, де гальмується вертіння рукою – глянц. І швидкість натирання. Те, без чого тоскнуть дельфіни, коли не мають де розігнатися, щоби гладенько-тверда товща води натирала чутливу смужку задоволення життям шкіри на боках.
Читайте Тарас Прохасько: Взяли книги золотії…
Потерти долонею стіл, перебирати рукою по тросі-поруччі висячого мосту, проїхатися по фляшці від шийки до дна, коли щільний захват мусить розсунутися, втерти руки до джинсових або штруксових штанів чи полів незаправленої довгої фланелевої сорочки. Цікаво також стискати вщент руків’я ножів-опінелів різного калібру. Чи тримати надійно-ніжно охутрені лапки всіляких звірят.
Ще дуже цікаво, коли спочатку довго несеш у руці одну гілочку або квітку, а потому – двома руками купку сіна. І так далі. І так далі. Можна проговорити ніч, оповідаючи одне одному про захват від доторків, чия конфігурація і фактура запам’яталися або призабулися і от-от щойно згадуються-виринають. А мокрий пісок з викопаної ямки, а закрита у кулаці комашка, а струни і клавіші, барабани і олівці у різних положення, а болото і каміння, а мокра чи суха, молоденька чи стара кора улюблених дерев, а шиби за різного освітлення.
Врешті. Не знаю, як у новітніх комфортних умовах, коли тепло і світло, але тілесне кохання у людей мого покоління ще було доволі темним і накритим. Тож – крім підставових запахів і звуків – саме доторк був шляхом до пізнання і виімажинованого сенсу.
Можна було ніколи не знати, як що виглядає.
Але пальці і долоні записували таку анатомічно-скульптурну енциклопедію, що то, як що виглядає, уже не мало особливого значення. Бо доторк був образотворчим, точним і різнокольоровим. Зворотно: що будеш знати про устрій і розподіл світу, як не помацаєш сам себе, свої межі.
Колись ми з одним сином вигадували досконалу універсальну забавку. І зійшлися на такому: має бути попросту більший чи менший стенд (найліпше – велетенський, ще ліпше – багато велетенських) на якому є сотні отворів. А коли туди дитина запихає руку, то там субстанція, неповторна на дотик. Різні фактури і конфігурації. Ця забавка не для змагання і перемоги. Тільки на те, аби торкатися на всі способи. Замість того, щоби займатися чимось минущим.
Читайте Тарас Прохасько: А отак
