Я доволі багато разів бував у його місцях. Настільки, що розбурхана пам’ять намагається переконати – що безліч. Хоча притомність все ж могла би ретельно полічити – скільки. І яким було що кожного разу. Я бачив ясен, які колись садили біля церков-цвинтарів, коло його хати. Він розповідав мені про город, який наступає, на городі, який наступав. Бачив хутро ведмедя – як він казав – вкритих грабами і ще якимись лісовими бур’янами применшених гір довкола Бистриці, Ворони і Стримби. І ще інші маленькі місця у великих місцевостях – Боярка, Львів, Київ, Снятин, Франківськ, пише Тарас Прохасько на Збручі.
А одного лиш разу – і покрученій пам’яті тут годі пручатися – він був у мене. Коло хати на геологічному перелазі між чимось дуже вишуканим і Горганами. У маленькому трикутникові, в основі якого Прут перед першим великим заворотом, а катети випиляні лобзиком Любіжні і Перемиської.
Недалеко від лавки, на якій ми сиділи у грудневому сонці за годину до темряви, час від часу їхали поїзди у каналі чи фосі яру або берди. На один ми дивилися, підбігши крізь сад до самого краю, означеного мало не графікою Гніздовського, зробленою часом із астенічних тілець старих дрисливців, могутніх корун шипшини і кількох смерек, які вклали все у те, щоби в такому віці аж так пишно виглядати.
Читайте: Тарас Прохасько: Насправді – інтервали між тонами
За тою древняною куртиною повільно їхав тривагонний потяг. Всередині добре освітлений. Функціоналістський ритм форм вікон, помножений на вигин горба і сповільнення руху, нагадував побіжний перегляд проявленої ще у давні часи фотографічної плівки – коли розгортаєш той валок, в одній руці у двох пальцях одна частина, у іншій, тобто другій руці, між великим і вказівним – тугий згорток решти, а перед очима – відразу три-чотири квадратики фантомного буття, яке намагаєшся розшифрувати, проявити на широкоформатному екрані уяви, закладеної в очі.
То з того поїзда хтось дивився на нас. Несвідомо. Ми йому попросту трапилися.
Той і ті дивилися через вікно, заки ще не стане настільки темно, аби, дивлячись у вікно, припадаючи до нього і поглядом, і чолом і щокою, вирізнити когось на цьому прекрасному ландшафті, хто б дивився на вікна поїзда, з ким можна би було блискавично зустрітися поглядом. І дати все. І взяти все.
Так банально, казав Олег, але мусимо прийняти це як певний образ. Як ми черкаємося, перетинаючись. Що лишається від кожного перекидання чимось дуже своїм.
Він часто мені нагадував такого, що може вилізти на комин, затулити пальцями ніс, затримати дихання, не замикаючи очей, і скочити в той комин, пройти через усі вигини тунелю і опинитися за його кінцем. І стати дивом, яке є цілком своїм і абсолютно побутовим. Якби він захотів бути гадярем, то усі змії північної півкулі мали би йому що сказати. Отак він умів лапати пунктуацію стихій.
Читайте: Тарас Прохасько: Казати чи перестати
Вернулися від поїзда, сіли під черешнею, стало темно і зимно, але повітря тоді таке, що обіцяє життя вічне. Розкажи мені нарешті про свої дерева, – сказав Олег. Звідки яке взялося і що кожне означає.
Дивися, казав я, уявляєш, як треба розчепіритися, аби прожити кожне з усіма. Ади, один горіх, чотири ялини, три смереки, боз, ясьмін, май десять сливок, шість різносортних яблінок, горстка вишень, навіть айва і модрина, а там верби з шипшинами… Дуже багато, як на отакенький півострів, каже Олег. Ходи вже, скоро наш поїзд, а дорогою всілякі дуби і буки, черешні і ялівці, не мож лишатися, хоч ти і Лишега. Я потім розкажу, бо знаю.
Та й не розказав, бо дивилися через вікно у темряву вздовж колії. А потім вже не було кому казати, бо проминуло, як погляд у вікно. І то вже вісім років. Коли ми заприятелювали, то вісім років було аж третиною мого перебування між деревами, частини яких ще близько на світі не було.
