Сьогодні, наприклад, були зйомки сцени більшого зимового кіна, в якій падав раптовий дощ, який замерзав – бо сильний безсніжний мороз – аж торкнувшись асфальтованих поверхонь вулиць, асфальтованих старим способом, коли поверхня ясно-сіра і помережена тріщинами, немов від вибуху неіснуючого коріння. Але машина, яка робила той зимний дощ у кадрі, була по вінця заправлена водою дуже теплою, майже гарячою, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Потім, як завжди: маленька станційка метро посеред парку, ще останній глювайн перед входом, десь поруч у темних кущах спостерігає за дальшим розвитком подій лисиця-ласиця, і пора ковзати направду замерзлим ледиком, і так несе, і пригнуті ноги цілком відповідають притульності до цього найтоншого льоду стопи у адекватних капцях, які ти мав між дитинством і підлітковістю.
Потім такими самими теплими виявилися потоки вузької глибокої річечки. Тоді на автобус, що заплутався у вуличках надто щільного вертикального через гору містечка. І вже після цього треба пройти довжелезними задніми підходами до потрібного поверху опорожненого готелю, звідки треба забрати і вивести двох, хто на це чекає…
Було ще багато чого іншого, але вже минуло. До наступної ночі.
Колись, оглядаючи сни, я намагався їх запам’ятати, щоби за методом сюрреалістів витягнути ці образи і сюжети на денний світ. Видавалося цікавим декорувати свою денність химерами з ночі. Видавалося можливим і попросту необхідним вмонтовувати ті перли з глибин у коралі своїх вражень, спогадів і оповідей.
З часом наступив спокій. Втрата жалю за тим, що – здавалося – утекло поміж пальці. Тепер я навчився розділяти ці життя. Снам – снове. Всьому іншому – всьо інше. Яке, до речі, забувається не менш мальовничо, як наснене.
Читайте Тарас Прохасько: Різдвяна історійка
У снах, які стали неймовірно багатими після того, як припинилося полювання за ними, з часом вибудувався свій доволі самодостатній світ. Роки профільтрували видіння. Тож повертаюся у хід подій і образів, з якими вже досить близький, але не настільки, щоби не сподіватися цілком неочікуваного фраґмента.
Там є безліч просторів, які вже колись заявляли про себе, але, як вулиця Крокодилів, щоразу мають перехід у інший простір, в якому ще не був. Там є неймовірна конкретика рук, вилиць, ключиць, лопаток, вигинів, на які майже ніколи не фіксуєш уваги, бачачись з персонажами снів удень.
Важливо, що там є запізнення у часі.
Тобто у цей час зустрічаєшся з людьми, які населяли дні кільканадцять років тому. Діти там завжди діти. Померлі там завжди живі. Тобі самому там теж ніколи не загрожує смерть. Попри усі загострені загрози, які оминув у житті денному.
У снах я регулярно роблю те, чого не вдалося поза снами, у так званому реальному житті. І вже не намагаюся відірвати якісь сонні ідеї з плоті ночі, аби скористатися ними у невластивому їм середовищі.
Навіть прекрасні прийоми з’їжджання по сходах чи підлітання у затягненому стрибку ніколи не пробую перенести на своє денне тіло. А у снах цього багато. Так само як майже вертикальних доріг, спання з кимось улюбленим на коці посеред міст, високих хитких від вітру конструкцій, мостів із вибитими дошками, щілин між стінами близьких будівель, потоків чистої прозорої води у невластивих місцях, втечі, переслідування, спокійно виконані прості важливі місії…
Так то так, але засинаючи, завжди намагаюся когось любого переманити подумки у нічний сон. Так май ліпше.
