Найбільшим шоком у моєму житті було багатогранне відчуття незмінності життєвого потоку у момент здобуття і проголошення української Незалежності. Шок полягав у тому, що надідея, мрія мрій, результат мільйонних зусиль, сенс життя, Небесний Єрусалим і т.д. вилився у міні-відрізок надзвичайного ейфорійного екстазу, який за силою емоцій можна було співставити ще з кількома сотнями рівносильних екстазів, які я вже встиг пережити з різних причин перед тим. І цей екстаз, відповідно до усіх законів нейрофізіології, проминув так само блискавично, залишившись у мозку тільки довічним рубцем, який можна завжди намацати і нагадати собі, як то було сильно, як то було красно, що саме з таких кількох моментів пам’яті укладається коротке замкнуте електричне коло, яке можеш час від часу замикати, реалізуючи або світло, або звук, або приємний стерпний болісний удар. Але нічого більше. Навіть більше – більше нічого такого.
Все вже було, і все що вже було, знову було таким самим, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Звичайно, що мало значення, у якому стані була попередня держава. Її еволюція допустила доростання до такого рівня свободи слова, що кінець цієї держави навіть близько неможливо порівняти із смертю справжнього тирана. Звичайно, мало абсолютне значення місце, в якому для мене все відбувалося. Бо незалежність фактично означала тут тільки те, що все, у що ми вірили, все, що ми знали, все, що ми робили останні роки, можна робити у товаристві своєї держави, не очікуючи від неї жодних неприємностей.
І цей висновок був помилковим. Ми якось забули, що успадкована переіменована держава не перестає бути інструментом обов’язкового насильства. Що, за винятком свободи слова і визнання приватної власності, їй потрібно від нас того самого, що і всім державам світу усіх часів. Потворний процес державотворення, який ми підтримували усіма силами, насправді був настільки далеким від наших ідеалів, як і всі ті моделі реалізації української державності, які ми пам’ятали з короткої історії двадцятого століття.
Ми не могли узгодити всередині себе кілька доктрин, які виявляли себе щоденно, періодично домінуючи одна над одною. Ми не могли зрозуміти, що держава-тисячолітня мрія і держава ось тут є реальним виявом здійснення тисячолітньої мрії. Ми не могли повірити, що Українська Радянська Соціалістична Республіка, держава-член ООН, є не просто ширмою російської імперської окупації, але і вибудуваною нашим народом формою українського державного устрою. Ми не мали з чим порівняти і думали, що нереалізовані українські державницькі проекти були би чимось небесним. Ми абсолютно не зважали на історію інших держав на нашому континенті, сподіваючись на те, що наша обійдеться без того тяжкого досвіду, який зробив їх такими на кінець ХХ століття. Ми не врахували, що свій володар і його дружина може бути кращим тільки тому, що він нарешті свій. Крім того, знову, як і тисячу років тому, остаточно не знаємо, кого вважати своїм.
Зрештою, найбільшими здобутками своєї державної історії ми вважаємо антидержавні повстання. І це нормально. Це є прискореним курсом засвоєння тривалої історії європейської державності.
За все своє життя українським громадянином у мене не було інших причин бути гордим за свою державу. Разом з тим знаю, що найкращими державними утворами, які були на наших землях, є ті, які не надто гнітили позадержавні суспільні рухи. Бо не анархія, а самоорганізація є властивою нам формою мурашиного життя.
Зрештою, оливи під пресом – це також наш ефективний спосіб самореалізації. Не заперечувати, а протистояти. І нарешті, не конче ідентифікувати себе з державою, дбаючи про те, щоби вона не перестала бути.
