Я так старався пам’ятати – точніше, тримати в голові – безліч тез відносно нових філософів, що ця пам’ять стала подібною на вищерблений словник іншомовних слів. Коли, перечитуючи реєстр понять, не можеш точно згадати, що це слово означає. Але, прочитавши тлумачення, радісно розумієш, що очевидно, я так і знав, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Тому не дуже добре пам’ятаю про смерть автора. Хто це казав, як доказував, коли то було, чого самісінько стосувалося? І – якби хтось підказав – відразу ж би згадав усю гіпотезу чи теорію. Бо ж це очевидно і само собою зрозуміло. Лиш би нагадали, про що йдеться.
У моєму простацькому розумінні смерть автора безпосередньо пов’язана зі значно гіршою річчю, яка останнім часом попросту процвітає. То є смерть читача. Не казав би, якби не потратив досить часу на вивчення цього контемпорального феномена.
Читайте Тарас Прохасько: Пох.., нах…
Химерним чином примітивний совєтський анекдот про чукчу став точним антропологічним твердженням. А ми його колись взагалі не розуміли. Нам просто було смішно з абсурду, який приписувався недолугому нацменові.
(Наша вчителька російської літератури цілком поважно ділилася секретною інформацією про цілий науково-дослідний інститут (НДІ по-совєтськи, слава Богу, мало хто тепер знає цю абревіатуру) в Америці, в якому цілі відділи спеціалістів розробляють антирадянські анекдоти, які потім потрапляють в срср, немов диверсанти-парашутисти. Ми їх розповідаємо, переказуємо, нам весело, а двадцять п’ятий кадр у вербальний вірусний спосіб влітає у свідомість, породжуючи, скажімо, неусвідомлену неприязнь між братніми народами найкращої у світі країни.)
Анекдот був про те, що чукча «нє чітатєль, чукча пісатєль».
Отож, вагомими «викликом і загрозою нашого часу» є істерична втрата здатності читати. Не йдеться про здатність спожити обсяг текстуальної інформації. Книжок справді стало набагато більше. Як і авторів. Що власне й призвело до смерті автора як такого.
Йдеться про втрату здатності сприймати прочитаний текст як герметичну цілість і довершений акт проявлення якогось феномена. Річ у собі.
Фраґментарність безперервного споживання (або: безперервне споживання фраґментами; або: споживання безперервних фраґментів) стимулює невротичне бажання щось дописати, якось доробити, заветувати, скасувати, благословити, виправити щойно прочитане. Тут і тепер. Інтерактивно. Так, ніби без власної реакції жоден чийсь текст не є закінченою мірою оповіді, в якій форма є носієм функції.
Читайте Тарас Прохасько: Карпатська філія апостольства доброї смерті
Дуже прикро, що відбуваючись на території надзвичайно мобільної текстової комунікації, зважається все ж на фраґменти. Реакція «чітатєля-пісатєля» не спроможна опиратися на цілість прочитаного. Бо бажання щось написати запалюється передовсім від фраґментів, які під час поспішного перегляду торкнули дуже базового або неймовірно випадкового запаленого рецептора.
Звісно, що культура коментарів і для власного вжитку, і для публічного викладу є давньою, традиційною і настояною. Зрештою, тексти завжди були способом діалогу понад часом і відстанню. Способом полеміки. Але первинним було все ж намагання зрозуміти, що саме мав на увазі автор, розповідаючи. А не потенційна налаштованість втиснути щось своє, не надто вчитуючись у цілість мікрокосмосу закінченого тексту. Який певний час має достигати неторканим.
