На той час я вже знав, що «бі» у складних словах означає подвоєння, але ще не мав нагоди чути негалицьку фонетику і вимову. Одна наша вчителька, коли сварила мене за щось, за що мене ніколи би не сварили вдома, постійно вживала звинувачення – ти бісовісний. Я був гордий, що розумію хитромудре слово, бо вже знаю значення багатьох часток. Бісовісний – це такий, у кого дві совісті.
Таке звинувачення я також сприймав з певною гордістю, бо думав, що вона розуміє усю розщепленість мого виховання і совісливості. І визнає, що маючи хоч якусь совість для школи, все ж не відступив від головної – домашньої. Тож вважав, що, розуміючи такі речі і промовляючи їх, вона також може мати дві совісті, і насправді її неслужбова совість визнає мою нешкільну, пише Тарас Прохасько.
А невдовзі вона сказала, що зима якась бісніжна. Спочатку я замислився над загадковим означенням, бо снігу якраз зовсім не було. Потім співчутливо прийшов до висновку, що ця вчителька, як і багато інших, не дуже добре орієнтуються у елементарних поняттях. І ще пізніше нарешті почав вловлювати це і ще різні фонетичні спотворення. А тоді знов почав думати про те, що у певному сенсі безсніжна зима парадоксальним чином дійсно є бісніжною. Бо саме відсутність снігу примушує відчувати присутність снігу інтенсивніше, ніж перебування серед нього. Тобто, справжня відсутність чогось є не просто нічогістю, а наявність відсутності. Як фантомний біль звертає увагу на існування відсутності частини тіла. Як сліпота є не тільки незрячістю, а й присутністю сліпоти. Як будь-яка хвороба не просто забирає якісь властивості і спроможності, але і дарує щось нове і особливе, чого без неї досягнути неможливо.
До теми: Тарас Прохасько: Горе переможцям
Щодо снігу, то підсвідомо його хочуть у відповідний час усі. Навіть тоді, коли розум знаходить хоча би кілька вагомих аргументів, чому без нього ліпше. У наших широтах безсніжжя страшить навіть конформістів. Коли нема снігу, важко позбутися відчуття, що щось не так, що це все ж неправильно. А передовсім лякає та вічна підозра, що, незважаючи на безпричинну віру у те, що все йде до кращого, насправді так добре, як було, вже ніколи не буде.
Тому порядні сніги так часто пов’язують з дитинством. Вже не одному поколінню і субпоколінню здавалося, що такого снігу, як у його дитинстві, більше не було. Навіть ті, хто ненавидить своє дитинство, переважно вважають тодішні сніги якимось добрим винятком у страшній історії життя.
Коли ж снігу нема тоді, коли би він мав бути, хоча би недовго, він власне присутній вповні. У вигляді спогадів, жалю, очікування, розради, тла. Таке враження, що образ засніженості найрізноманітніших ґатунків, мов якийсь калейдоскоп, живе на зворотному боці ока, десь біля основи зорового нерву. І, дивлячись на голі ландшафти, дахи, дерева, небо, уява доштуковує до всього цього як не замети, то принаймні латки, як не густі хурделиці, то принаймні поодинокі сніжинки. Брак снігу показує, наскільки люди подібні до рослин, як недалеко вони відійшли від своєї природи, наскільки людськість залежна від сезонного освітлення. Попросту є період, коли має бути біло. І передовсім це біле забезпечує усі необхідні в цей час конфігурації світла від світанку до темнезної ночі. Хоч слухові, нюхові, диханню, шкірі, навіть крокам теж постійно чогось не вистачає, коли сніг – лише фата моргана.
До теми: Тарас Прохасько: Автобіографічний автотренінг
Крім того людям потрібні ритуали. І сніг є найдоступнішою і найефектнішою декорацію для дуже багатьох ритуалів і обрядів. Коли снігу нема, треба докладати неймовірні зусилля, щоби знайти якусь заміну декораціям, тлу, на яких обряди набирають максимальної сакральності. Завжди шкода, коли Різдво безсніжне.
Хоч якраз таке Різдво може бути наповнене тими властивостями, які набуваються через відсутність чогось декоративного і звичного.
Comments are closed.