Дивна штука. Русскім героєм залишається цар Петро. І в цьому, власне, дивна штука. Бо той (у деяких наших регіонах кажуть – тот) може слугувати символом-ключем до правдивої русскої трагедії. Так званий творець імперії, російськості і всього такого суміжного, був зачином головної русскої бздури і манії.
То він розвернув дишло московщини у бік Європи. Від його самодержської незаперечної і нищівної для поколінь московітів ідеї реформ і «прорубанія вікна в Європу» почалися усі нещастя із втратою ідентичності, які переслідують бастардську московщину вже кілька століть, пише Тарас Прохасько для портуалу Збруч.
Були собі москалі. Уже бастарди, бо настільки далека периферія Руси, що від неї там мало що залишилося завдяки усім татарам і монголам, уграм і фінам. І мали свій унікальний досвід особливого суспільного договору, у якому ніхто ні перед ким нічим не зобов’язаний. Жодної докори, сама лиш покора.
Петро ж – користуючись методами покори – приніс усілякі свої фанаберії, складені з того, що йому сподобалося у Європі. І почалася шизофренія. Убиваючи своє істинне московство, новонароджена Росія почала порпатися на секон-генді європейських ідей, натягуючи на себе абсолютно невластиві своїм природі і звичаям строї. Гарний мундир для природженого нищівника.
Читайте також: Тарас Прохасько: Там ніщо не змінилося
З того самого моменту Росія стала мавпою Європи, поширюючи своє мавпування на свою посутню Євразію. Дійшло до того, що у неї не залишилося майже нічого свого, ісконного. Але натура не давала можливості для культури. Ціла ця історія – як летальна біологія і генетика Лисенка. Кавуни на тополях, розтиражовані у мільйонах примірників центральних газет.
Користуючись усім не своїм, вони опускали усе не своє. Опускалово, до речі, – сродна стратегія цієї держави. Власне тому вони так не люблять педерастів. Бо тяжко зрозуміти, як їх можна зневажити звичним способом.
Особливої уваги заслуговує дослідження того, що вони називають «пріоритетом вітчизняної науки» (Боже, як довго ми йшли до того, щоби русску фігню перестати вважати своїм «вітчизняним»). Вони додумалися до всього. Радіо винайшов не Марконі, а Попов. Паротяг зробив ще хтось інший їхній. А годинник – взагалі Кулібін. І так у всьому. Цей туман брехні у очі настільки набрид, як щоденне чергування у домі вар’ятів.
Читайте: Тарас Прохасько: Чому завжди війна…
Найкращим виявом русскої майстерності був такий собі Лівша. В той час, коли все валилося і не було кому цвяха у браму забити, коли усім в Росії заправляли німці, той геніальний майстер спромігся підкувати блоху, яка нікому не була потрібна і – що найважливіше – цього також зовсім не було треба їй.
Велике мавпування веде до того, що все у них несправжнє, якесь паяцувате і жахливо жорстоке. Воно також породжує ще дві речі: по-перше, ненависть мавпи до того, що вона ледве здатна мавпувати, по-друге, симпатію тих, кого вона мавпує, бо така здібна тваринка.
Нам лишається тільки одне. Втома від цієї пародії на космогонію. На кожне мавпування може бути лють того, кого примушують брати участь у несмішній жорстокій цирковій виставі.
Пам’ятаю один момент, коли мені було страшенно шкода росіян. То було у Амальфі. Дві жіночки, які заблудилися, виявилися працівницями Ермітажу. Перший раз вони опинилися у Італії, про яку думали щоденно. Ціле життя вони досліджували у своєму бастардському світі щось справді правдиве. Вони не уміли вийти із закапелків містечка. І вони, звертаючись за допомогою, дуже не хотіли, щоби хтось ідентифікував їх як русскіх. Але це було неможливим.
