Не впевнений, що у роки Другої світової війни люди аж так чітко відраховували роковини її початку. Не дуже хочеться постійно повертатись у ті моторошні дні. Але тепер маємо війну у прямому ефірі на всенький світ. Добре пам’ятаю 24 лютого 2022 року у багатьох деталях. Не забуду і з доброго боку – в цей день народився мій син, пише Максим Карпаш у Репортері.
Але люди таки залежні від символів, дат, чисел, тому спробую все ж підбити проміжний підсумок, що саме змінилось за ці два роки. Звісно, проєкція моя, персональна, тому не претендую об’єктивність.
Читайте Максим Карпаш: І ще про можливе об’єднання вишів у Франківську
Втома. Ми всі втомились від війни, тривог, убивств та каліцтв, обстрілів та прильотів, руйнувань і пошкоджень. Втомились погано спати ночами, бути в регулярному стресі, що може ще щось лихе трапитись з тобою або родичами. Втомились від зборів від/на/для, втомились доводити один одному, хто кращий помічник своїй же армії. Втомились говорити про стан «після війни» – за останній рік була, напевно, не одна сотня заходів, зустрічей, конкурсів з приводу післявоєнного відновлення. А самим відновленням не дуже то й «пахне» і це втомлює.
Звичка. Звикли до монотонності новин. Особливо це відчувається, якщо увімкнути телемарафон. Звикли до емоційного майже фізичного болю від смертей, травм, розбитих доль. Стаєш інколи нечутливим до такої кількості людського горя, усвідомлюючи, що воно все одно до тебе ще прилетить. Звикли до тієї ж втоми, що була вище.
Злість. Щодо росіян це слово заслабе, а точніше знайти важко. Бо ненависть, вона таки проходить з часом, спадає. А це відчуття тільки утверджується і стає сильнішим. Злість на тих корупціонерів, які крадуть, ніби в останній день, – і цей останній день для них усе не настає. Злість на більшість можновладців – бо не те сказали, не те зробили чи взагалі не зробили нічого. Злість на закордонних партнерів, які замало підтримують. Злість на тих, що пишуть у соцмережах чи каналах не те й не так.
Читайте Максим Карпаш: Чому в науці жінок менше, ніж чоловіків
Ерозія людей. Війна вимиває людей, перемішує їх і не завжди на краще. Останніми місяцями помічаю це явище все сильніше й болючіше. Дедалі більше людей залишають «свої» місця у професіях, суспільстві, сім’ях. Може, це і є та «трансформація» суспільства, товариство, про яке так розводяться наші та закордонні мислителі?
Мрія. Символ у вигляді літака «Мрія» розбили, і ми перестали мріяти. З цілком зрозумілих причин – складно мріяти про літню відпустку, коли тобі у лютневий ранок приставили до чола пістолет. Той пістолет біля чола вже довгенько, а ми так і не повернулись до мрій. Треба рухатись далі, будувати плани на підставі реальності.
Надія. Читаючи спогади в’язнів концтаборів часів Другої світової, видно, що їх при житті тримала надія, нехай і в обгортці відсутності цієї надії, стоїцизму, допомоги іншим.
Читайте Максим Карпаш: Як студент і штучний інтелект зламали догму
Кінця війни наразі не видно, але мріємо, надіємось та думаємо про нові сенси. Бо вже треба думати не про завтра, а про післязавтра.
Максим Карпаш, професор Університету Короля Данила
