У дивні часи живемо. Те, що колись у совку вважалося великим святом (9 травня) нині відзначає лише зшаленіла росія. Натомість міжнародний День пам’яті та примирення (8 травня) все частіше згадується в українському контексті.
Причин зміни такого суспільного сприйняття багато, пише Максим Карпаш у Репортері.
Основна причина – військова агресія росії проти України. Війна в активній фазі дає чітке розуміння, що день капітуляції гітлерівської ставки був святом саме в той день – 8 травня 1945 року. А далі всі почали рахувати втрати: мільйони загиблих, зруйновані людські долі, каліцтва, знищені міста, справжні злидні в найближчі роки.
Саме тому Європа від перших післявоєнних років відзначала цей день саме у контексті жалоби, думок і заяв про «ніколи знову». До слова, Друга світова війна завершилась офіційно тільки 2 вересня 1945 – після капітуляції Японії.
Чому СРСР обрав дату 9 травня? Офіційна історія така. Оскільки капітуляцію підписали пізно ввечері 8 травня, то за московським часом це вже було дев’яте. Хоча на акті капітуляції стоїть дата саме 8 травня та підпис представників антигітлерівської коаліції включно із представником Червоної армії.
Читайте Максим Карпаш: Новий рівень довіри – нові можливості
Отже, «свято» 9 травня було винятково совковим витвором. Можливо, для тих, хто сидів у Кремлі, ситуація видавалась цілком переможною – після Другої світової війни у СРСР були значні територіальні надбання (включно із заходом України), розділення сфер впливу у світі на рівних із США та державами Європи. Взагалі, комуністам почали всерйоз подавати руку – до цього їх сприймали вельми холодно. Напевно, для них це була перемога.
Натомість по Україні каток війни пройшовся двічі: спочатку нацисти гнали більшовиків із заходу на схід, а потім навпаки. Тобто насправді, нам нічого святкувати – війна завдала непоправних збитків і втрат. Ці втрати ми відчуваємо досі. Усі радянські роки ми не мали питомо української політики, науки, культури, не кажучи про армію. То яке може бути свято – з окупації в окупацію через мільйони загиблих?
Читаю та чую думки про те, що б сказали справжні ветерани Другої світової війни про сьогоднішні події. Приставку «б» додаю, бо їх таких майже не залишилось. Та війна закінчилася 77 років тому, то живим ветеранам має бути майже 100 років. А дискусію про те, що сказали б ці люди, вважаю дивною і недоречною.
Усі притомні люди – категорично проти війни, інше не має сенсу. А те, що влаштовують у московії, інакше як ганьбою не назвеш.
Читайте Максим Карпаш: Про енергетичне ембарго проти росії
Більш ґрунтовним буде питання прийдешніх поколінь – як ми усім світом довели ситуацію до нової справжньої війни? Це дуже незручне питання, на яке є багато виправдань та пояснень, але відверта відповідь не сподобається нікому. Як вона не подобалась французам, бельгійцям, англійцям та іншим народам Європи у роки після Другої світової війни. Тому й вирішили рухатись шляхом пам’яті та примирення. Пам’яті про те, як не треба робити, і примирення з наступними поколіннями також.
Нині нас чекає наш день Перемоги, а далі – пам’ять. Про примирення під час війни не говорять. Слава Україні!
