Мама завивала мене у фустку велику з тороками подовгуватими поза шию, защібала всі ґудзики аж під ковнір на пальті зимовому сукнєному, й ми рушали в дорогу, морозну, засніжену, вважаючи не послизнутися на ожеледицях льодистих в чоботах фовских. Стежка то вилася вверх вузько, то збігала стрімко вниз, де ми переходили через потік замерзлий, й затим знову метко піднімалися круто вгору, й вже на третьому горбі виднілися хати Дмитрашиньків, старовіцкі, під ґонтою, де цих риздвєних свєт був розплєс у берези, пише Люба-Параскевія Стринадюк на порталі Збруч.
Після колідóваня на Видорші коло церкви й на ріці йорданскій йдуть колідники кожен у своїй таборі на свій ґрунь на розплєс. Щоби розколідуватиси, роздєкуватиси одні одним за труд тяжкий, за коліду. Що разом ходили від Різдва до Водохреща, від хати до хати, колідували, добру новину возвіщали.
Та й аби нарик мирно діждали знов піти разом у колідованє.
Вже з потоку було чути коліду під хатою в берези, колідники плєсали під стіною за скрипкою, вигукували грімко і лунко, аж віддавало на сусідські горби, котився відгомін виразний, дзвінкий, я впізнавала татову гру на скрипці, аж приспішувала ходу, ‘би борше бути вже на розплєсі, на колідниках, так тонькало від тої гри колідницкої, колідованя розкотистого: мамó, квапмо, приквап’єймо, бо колідники вже колідуют’ в Дмитрашиньків перед хатув, ачуй.
Зима потріскувала на сонці, переливалася сріберно, дзвінко, мерехтіла, виблискуючи, чути було її благе тріскотіння, так немов срібло-злото сипалося, цоркотіло: ми перелазили через пліт під хатою у Дмитрашиньків, чудуючись, що так бистро здолали шлях неблизький, метелем примчали з Блихавого на Плай на розплєс.
Розплєс – колідницке розколєдованє робили ввечір на Видорші, в берези, чи у вибирці, чи у музиканта, а чи в иншого колідника, хто б зголосився, виявив бажання зробити в себе дома розплєс, ‘би колідничьки си розплєсали, розколідувалиси, розпрощєлиси до другої коліди. Це був великий набуток, на який сходилися родини з колідницкої табори, запрошені були й гості неколідницкі, родичі й сусіди, славне й гоже товариство, що нáвиділоси між собою, гинуло вздрітися, набутися разом, укупочці. А як вже вінчували одні одних, вітали й ґратулювали, виявляючи шану й приязнь одні до одних, здоровили й щіро виказували прихильність й радість стрічі, мені неодмінно хотілося запам’ятати всі ті ґаздівські привітання, ґречні поздоровлення, щоби колись й собі могти так здоровкати й вивінчьовувати, усміхаючись при цім ласкаво й любенько.
Береза час від часу дзвенів у свій великий мосянжевий дзвінок, покликаючи товариство то до данців буйних, жвавих, то до сідання за столи, столування, то до колідованя, виконуючи покроково й загарливо всю колідницку програму, що за чим, що куда.
Обгорнені тремом й хвилюванням піднесеним, колідники колідували востаннє в цему році, виколідовували всі коліди, усі вінчування, згадували, як їм ходилося разом, колідувалоси. Який це великий труд, недосипання, як далеко тра’ ходити, як сідають голоси, хрипнуть, захрипають. Береза міцно потискав кожному колідникови руку, дєкував за коліду, за труд великий, неоціненний, обчіпав кріпко, цілував в обидві щоці й слези текли йому рясно вниз по лиці. Бажав, ‘би нарик знову зустрілися, пішли в колідники, таким добірним гуртом, як цего року, ‘би нікого не забракло, ‘би всі були дужі й здорові, й разом могли знову славити Христа, прославляти. Колядники й між собою красно роздєкувувалиси, кожен з кожним, обіймалися міцно, обхоплювали кріпко за рамена, спритиска поплескуючи один одного по плечу.
Не забували однак про ще один свій звичай, веселий, жартівливий.
На круглястій дерев’яній лопаті, якою саджають хліб в піч, робили сажею контури очей, носа, губ, домальовуючи подовгувате волосся, й котрий колідник проштрафивси в колідниках, не дотримувався сумлінно порєдку, колідницкого укладу, може, занадто вудив за чєліддю, підморгував, ввивався коло неї, зажєртовував задуже, мусив на розплєсі при всіх цілувати лопату в губи: цулуй, цулуй, май дужче, ‘би тебе бирше ни кортіло з чєліддю задуже любінькатиси у колідниках, поки ми си ни розплєшемо. Всі в один голос сміються, підбадьорюють провинника, вболіваючи, цулуй, цулуй, май файно, спритиска, ‘би другий раз ни кортіло поглипати за дівчєтами у колідниках, а пазити ретенно колідованє лиш одно на світочку.
Надворі за північ, тато бере футляр в руки й ми рушаємо з Плаю в Блихавий, си вертаємо тхакі из розплєсу. Місяць світить ясно, зірок, мов насіяв на небі, сріблястих, яскравих, зима біліється, переливається, блистить, видно, як удень. Мені у вухах грає музика, не перестає, колідники колідуют’, цоркотє’ у дзвінки дзвінко, в данци дупотє’. І я вже забуваю боятися ночі й вовків.
Читайте: Як у Белелуї на Снятинщині тихонько водили Маланку (ФОТО)
Comments are closed.