Франківець Арсен Волосянко більше місяця провів у пластовому таборі в США. Про свої враження поділився з “Репортером”.
У «Пласті» Арсен з 11 років. Надихнула його вступити туди старша сестра, яка завжди приходила додому та розповідали про цікаві події, заходи. Зараз Арсену 21.
Скаутська організація «Пласт» працює цілий рік, без перерви. З вересня по травень дітей готують до літа – до таборів. А їх за літо може бути чотири. І то далеко не відпочинок, каже Арсен Волосянко. Постійні навчання, вишколи – в лісі, в горах.
За словами Арсена, понад три роки тому, на 100-річчя «Пласту», в Україну приїздили пластуни зі США, Канади та Австралії. Разом з українцями вони брали участь у двотижневому мандрівному таборі «Говерля». Більшість «гостей» не витримували навантажень і через два дні сходили з маршруту. Поїхали гуляти Львовом.
Пластуни сьогодні є більше ніж у 7 країнах. Тому часто організовують міжнародні обміни. Наприклад, є спеціальна пластова програма за підтримки Благодійного фонду Богдана Гаврилишина, до речі, також пластуна. В її рамках щороку з України вибирають одного чи двох пластунів для поїздок за кордон, до таких самих пластунів, але іноземних. Для того ще треба пройти певний конкурс – показати свої здобутки в організації та свої особисті. Арсен каже, це спонукає розвиватися, вчитися, досягати більшого.
Але до США хлопець поїхав сам. До речі, візи пластунам відкрити простіше – списуєшся з пластунами країни, куди хочеш їхати, і вони допомагають із запрошенням та рекомендаціями.
Отак минулого літа Арсен Волосянко побував у пластових таборах США. Каже, «Пласт» там кардинально інший – більше відпочинковий, ніж вишкільний.
У США організація має три «оселі» – дві в штаті Нью-Йорк, а третя в Огайо. До речі, називається вона Писаний Камінь, як на Верховинщині.
«На цих оселях проводять по чотири табори одночасно, бо дуже велика територія, яка належить «Пласту», – говорить Арсен. – Менші діти живуть у будиночках, старші в наметах. Візуально українські та американські табори дуже подібні. Але в наметах надувні матраци, розкладушки, на території є душ, басейни. Тобто є комфорт. У нас – ні. Не через те, що ми не можемо цього забезпечити, просто у нас табір – вишкільний, ми там вчимося».
Американські пластуни в гори не ходять, бо для того треба купу дозволів. Ватри палять лише у дозволених місцях. Взагалі, каже Арсен, там ду-у-у-уже обережно ставляться до всього, бо лиш якийсь незначний прокол – суд і великі штрафи.
«Мені розповідали, що батьки однієї дівчинки судяться з «Пластом» на мільйон доларів, бо десь там порушили її права», – розповідає хлопець.
А наші ходять у гори, живуть у лісі, виконують різні складні завдання. Наприклад, збудувати схрон, розпалити вогнище одним сірником, зготувати їсти з того, що є. А як швидко не приготують, то всі лишаться голодними.
«Насправді у нас ніхто не голодує, бо весь процес контролюють старші, – каже пластун. – Але все одно відчуття відповідальності закладається. І це добре. Коли наші діти приїздять додому, то їм легше переживати якісь проблеми».
У пластовому таборі США дітей вчать готувати їж самим, але також готують батьки чи люди, яких спеціально наймають. «Хот-доги, сандвічі, якось не по-пластунськи, але для них це звично», – говорить Арсен.
Розповідає, що там також є алярми серед ночі, квести, змагання, але усе те якось полегшено, повільно, лайтово.
«У нас якщо не встиг прибігти на свисток за 10 секунд, то хлопці віджимаються, а дівчата присідають, – говорить хлопець. – Це такий виховний момент, плюс фізичні вправи. Там цього нема, бо розцінюють як фізичне знущання».
Тому Арсену в самому таборі було трохи нудно, але цікаво в самій Америці, бо тамтешні пластуни можуть собі дозволити багато різних атракцій – піти на атракціони, пограти у пейнтбол та купу всього іншого.
Вразило Арсена, що в США є цілі династії пластунів. Бабуся, тато, мама, діти – всі в «Пласті». Навіть їздив у гості до перших пластунів, тих, які виїхали з України ще в роки Другої світової війни.
«Їм 90 років, це надзвичайно цікаві люди, – не стримує захоплення Арсен. – У них якась українська інша, якась чистіша. Дуже цікавилися Україною. Їм узагалі було приємно поговорити з українцем».
Ще Арсен помітив, що тамтешні пластуни дуже цінують, що вони є в організації. Пишаються, що вони мають щось таке, що вирізняє їх від інших. Усі діти там танцюють народні танці, грають на народних інструментах. Арсен зізнається, що йому було дещо соромно, бо багато не вмів.
Також розповідає про один момент, який його сильно вразив. Каже, дітей там дійсно з малечку виховують бути толерантними, допомагати слабшому.
«І вони такими є насправді, – говорить хлопець. – От, грали ми у волейбол, а я – запеклий гравець. У нашій команді було шестеро, а в суперників п’ять, то ми мінялися. Один хлопець грав найслабше, тож коли прийшла його заміна, я запропонував поставити сильнішого гравця, бо ми програвали. Усі на мене накинулися і почали захищати хлопця. Потім він забив вирішальне очко. І був дуже щасливий. І решта хлопців раділи, і я також, що ми дали йому шанс. Обов’язково візьму собі це до уваги».
