Те, що перемогу можна перетворити на гроші, знає практично кожний. Гроші супроводжують переможців, немов мотоциклісти королівські і президентські лімузини. Але, як не парадоксально, при певних обставинах і поразка може стати товаром. Не таким гучним і публічним, але добре оціненим. При цьому я не маю на увазі гроші, які кладе собі до кишені людина, що навмисно програє. Мова йде про справжні, «чесні» поразки. Вартість подібних поразок формують такі фактори, як співчуття, прагнення справедливості і той підсвідомий сентимент, який викликає неуспішність.
Найближчий приклад – жебрацька субкультура, що нараховує тисячоліття. Можливо, той, хто кладе жебракові на долоню монетку, й сам десь здогадується, що людина в лахмітті не така вже й нужденна. Але ж все одно не відмовить собі у задоволенні здійснити символічний акт самоствердження на заявленій (через простягнуту руку) поразці іншого. Існують, як відомо, нації-жебраки і держави-жебрачки. Вони давно визнали, канонізували і закріпили міжнародними правовими актами свої поразки. А тепер успішно продають світові свої багатосерійні «лузеріади».
Ця тема, на жаль, може незабаром стати. Судячи з усього, наш цивілізаційний «титанік» вже увійшов до зони блукаючих економічних і політичних айсбергів. Будь-якої миті накладання кількох негативних інфраструктурних факторів може призвести до великої біди. Тому, попри весь наш оптимізм і всі зусилля не допустити до крайнього, варто вже тепер продумати маркетингові стратегії для продажу можливої поразки.
Таких стратегій є три. Перша називається «стратегія невинної жертви» і передбачає інтенсивний пошук зовнішніх ворогів. Друга – «стратегія фатальної карми» потребуватиме, у випадку чого, зусиль істориків, філософів та інших завзятих коментаторів. Третя стратегія – «рятувального човна» (або «Ноєвого ковчегу») – повинна здійснюватись через пошук чогось (когось) такого, що (кого) варто вивести за межі негативних наслідків поразки.
Чи зможе, скажімо, Галичина, стати таким собі «рятувальним човном» української культури і цивілізації, якби – не дай Боже! – відома системність, сформована після 1991 року, раптом (чи не раптом) накрилася б не менш системним мідним тазиком? Питання не таке вже й риторичне. Для створення «Ковчегу Галичини» потрібні будуть мільярди євро і група достатньо сильних і цинічних лідерів, які б змогли зіграти роль «колективного Ноя». Ці лідери мали б уміти вдало продати поразку «великого цілого» заради врятування «малого цілого». А для цього, у свою чергу, треба заповнити ковчег чимось цінним, щоб у майбутніх покупців не виникало питання про «кота в мішку». При цьому треба пам’ятати, що за глобальним «гамбурзьким рахунком» цінність формується не простою вартістю матеріальних об’єктів, а оригінальністю і неповторністю того, що пропонується врятувати (придбати).
Нам просто необхідно стати неповторними і цікавими. Це б гарантувало нам при поганих сценаріях роль ковчегу. А якщо всі страхи (на щастя) виявляться даремними і наш «титанік» таки дійде до порту «Європа», неповторність там також не завадить. Тому шкода, що не галичани додумались побудувати пам’ятник загиблим інопланетянам. А раптом небезпека прийде не від економічної кризи, а з неба? Вони би прилетіли, а ми їм: «Добридень, братики! От, бачте, ми до ваших з повагою». А так усі бонуси після окупації Землі космітами відійдуть бердичівським. Бо вони, наразі, виявилися більш готовими до продажу поразки.
