Отець Андрій вже близько десяти років служить в Італії. Він народився й виріс у Тисмениці, в Івано-Франківську закінчив Теологічну академію. У 2000 році поїхав до Риму на навчання, там закінчив Папський Східний Інститут. Зараз він є священиком греко-католицької громади у Болоньї та щодня стикається з проблемами українських заробітчан.
 Отець Андрій та Романо Проді в українській церкві на Різдво |
— Отче Андрію, наші «італійці» не забувають про церкву?
— Скажу по Болоньї. У місті живе 400 тисяч людей. У 2009 році, за офіційними даними, 2,5 тисячі з них – українці. Щонеділі на наші служби приходить близько чотирьохсот. Звичайно, десь 90% з них то жінки. На Великдень приходять більше, десь 600-700 вірян. Окрім греко-католиків, серед українців є і православні, тож деякі відвідують російську православну церкву, яка теж є у Болоньї. Втім, приходять православні і до нас.
Знаєте, я думаю, що багато наших людей ідуть до Бога саме на заробітках. Коли ти далеко від рідних, сили на випробування дає віра.
— З якими проблемами приходять?
— Дехто намагається знайти роботу, дехто просить помолитися за хворих, за рідних, що залишилися вдома. Багато шукають виходу з депресії.
— Як вам працюється в Італії?
— Люди є різні, щоб їх зорганізувати, треба знаходити золоту середину. Наші тут працюють допізна, багато з них на фісі, тобто постійно перебувають з перестарілими. Тож ми мусимо пристосовуватись. От хто в Україні служить о 14.00? А ми мусимо.
В Україні на парохії є всі вікові категорії, багато молоді, дітей, а тут переважно жінки віком 40-60 років. В основному, середній клас. Найбільша їхня проблема в тому, що вони тут самотні – без сім´ї. Вдома полишалися багато дітей без опіки, матері за них переживають. А об’єднати сім´ю тут дуже важко. Тож нам часто доводиться бути і психологами.
— Як тут ставляться до наших заробітчан?
— Їх вважають працьовитими, розумними, віруючими. Наприклад, українок охочіше беруть на роботу, ніж румунок. Багато наших людей працювали в Україні вчителями, медиками, економістами. Тому інколи трапляється, що їхній рівень освіти вищий, ніж у роботодавців. За це їх теж поважають. Звичайно, наші тут працюють не за фахом: прибирають, доглядають за хворими й перестарілими. Але знаєте, все залежить від конкретного випадку – італійці теж є різні. Буває, що наші жінки не витримують і змушені кидати роботу. А знайти нову непросто – щороку емігрантів більшає.
— Можна сказати, що в Італії формується наша діаспора?
— Думаю, так. Є українці, які позабирали сюди дітей, ті відвідують тут школи. Є діти, що воліють говорити по-італійськи, а не по-українськи. Недавно мав розмову з однією мамою, та скаржилася, що її дитина молиться італійською. Але це закономірно, якщо вона росте серед італійців. Знаю випадки, коли наші люди беруть тут квартиру на виплату. Українки часто виходять заміж за італійців. А повертатись додому багато людей просто бояться.
— Окрім богослужінь, ще чим займаєтеся?
— Маємо багато напрямків роботи. Організовуємо паломництва – до Турина, Риму, Люрду, Барі, робимо свята. Минулого року організували свято Матері, День Незалежності: після служби співали гімн України, декламували вірші. Нещодавно організували при церкві курси італійської. Бо зараз іноземцям, тобто і нашим українцям теж, аби отримати дозвіл на проживання, треба скласти мовний іспит.
Працюємо і з дітьми – проводимо для них катехизм. А ще плануємо відкрити недільну школу, аби наші діти не забували Україну. Також збираємо кошти для хворих земляків. При церкві діє рух «Матері в молитві», є бібліотека духовної літератури. УГКЦ в Італії видає для наших заробітчан журнал «До Світла».
— А з італійською католицькою церквою які стосунки?
— Вона надала нам приміщення в центрі міста. Українських парохів по факту прирівняли до італійських священиків, хоч наші громади юридично тут неоформлені, ми тут як гості. Наші священики підпорядковуються місцевим єпископам. Я контактую з італійськими парохами, з представниками влади.
— Вони бувають у вашому храмі?
— Так. Наприклад, у неділю після Різдва до нашої церкви в Болоньї завітав на службу Романо Проді з дружиною. Це колишній прем’єр-міністр Італії та президент Єврокомісії, професор Болонського університету. Я познайомився з ним на презентації книги фотографа Маріо Ребескіні, при нагоді запросив до нас. Не сподівався, що він так швидко виконає обіцянку. Після виступу Вертепу він говорив перед нашою громадою. Сказав, що розуміє, як то бути на чужині, залишивши родини вдома. Подякував за той великий внесок, який українці роблять в економіку Італії. А потім довго просто спілкувався з людьми. Думаю, для них це було важливим.
До теми
Населення Італії – близько 60 мільйонів. На початок 2010 року організація Caritas Miigrantes у своєму щорічному звіті нарахувала понад чотири мільйони іноземців. Українці за чисельністю – на п’ятому місці (174 129 осіб), після румунів, албанців, марокканців і китайців. На думку дослідників, реально в Італії живуть 500 тисяч українців, адже багато не легалізованих. В основному це вихідці із Західної України. За розрахунками економіста Андрія Гайдуцького, українські заробітчани в Італії щороку пересилають додому близько 3,4 мільярда доларів.
