У вівторок, 20 квітня, міською премією імені Івана Франка в галузі літератури відзначили відому франківську поетесу Галину Петросаняк – за книжку «Спокуса говорити». Інтриги, підводні течії, сумнівне коло експертів і «вузький прошарок» номінантів – приблизно так виглядає ситуація із врученням не лише цієї, але й інших премій.
Щорічно ця тема закривається невдоволенням тих, хто теж має гідні доробки, але їх чомусь не відзначають. Що з цього приводу думає цьогорічна переможниця та як вона планує потратити п’ять тисяч премії – в інтерв’ю з Галиною Петросаняк.
– Галю, ви сподівалися на премію?
– Для мене це – велика несподіванка. Я навіть не пам’ятала про існування такої премії, хоч і знала про неї. Коли мені зателефонували, щоб повідомити про нагородження, то сказали, що комісія не була одностайною щодо кандидатури в номінації «Поезія». Саме тому в останній момент вирішили відхилити попередню кандидатуру і затвердили мою. Думаю, що там могла би бути і Наталя Асатурян, і Марія Микицей…
– Кажуть, ніби є умовний поділ на привілейованих митців і всіх інших, чиї кандидатури зазвичай не розглядаються…
– Це треба би було дослідити. Чомусь у поле зору комісії, чи то її верхівки, справді потрапляють люди ближчі до традиційних напрямів в літературі. Чому, наприклад, Андрухович, Прохасько чи Іздрик не отримували такої премії? Комісія – це суб’єкти. Але хочеться побажати, аби там були різні покоління: і 50‑літніх, і молода генерація 25‑30‑літніх.
– Як плануєте розпорядитися премією?
– Одна з думок – видати під однією обкладинкою вірші трьох збірок: «Парк на схилі», «Світло окраїн» і «Спокуса говорити».
– Маєте досвід міжнародних літературних фестивалів, читань. Як преміюють митців за кордоном?
– Митці німецькі чи австрійські, скажімо, отримують багато різних стипендій. Кожна область має по декілька премій – для перекладачів, поетів, прозаїків. Молоді автори можуть втілювати нові творчі проекти. Проводячи паралелі з нашою дійсністю, мені подобається німецький поет Генріх Гайне, який, пригадуючи вислів Горація про те, що текст перед друком має лежати у шухляді дев’ять років, казав так: «Якби ще дев’ять років можна було наказати своєму шлункові мовчати…».
До речі, крім внутрішніх премій у них є і зовнішні. Три роки тому я отримала премію від німецького медіа-магната і мецената Губерта Бурди, який відзначає і східноєвропейських поетів. Хочеться, щоб у нас було більше уваги до молодих авторів. Молодь має бачити, що їх цінує держава, якій вони потрібні. Тільки так буде резонанс і бажання відповідати.
– Як розцінюєте літературну Антипремію?
— Ідея фантастична. Мені здається, що настала пора увиразнити критерії хорошої літератури. Так у головах читачів, споживачів літератури буде відокремлюватися зерно від полови. Кілька днів тому, скажімо, прочитала назву роману Олега Криштопи «Усі жінки – курви». Вже сама назва достойна Антипремії. Маю до нього запитання: чи три його жінки – мама, дружина і донька – вони теж такі? Певно, за це платять більше… Але то вже сумління і мораль конкретного автора. Грань тонка. І Криштопа – не найгірший, просто це найсвіжіше для мене. Мені можуть закинути надто буквальне сприйняття, але ж читач не буде заглиблюватися.
– Може тут неоране поле роботи для Комісії з моральності?
– Ні, бо та комісія мала б заборонити 95 % передач і фільмів. Що тоді залишиться? І знову ж таки – у комісії люди, вони оцінюють суб’єктивно. Писати – це гарний шлях до сердець. Але щоби вплив відбувався, треба викликати довіру своїм писанням. Іван Франко, до речі, був спрямований на ідеологічні та соціальні питання, вболівав за націю, громадськість. Це він казав, що декаданс не потрібен. Розумію, що я, як носій премії Франка, мала би цю грань теж нести. Хоч Франко був і блискучим ліриком. Тож згадала про це – і заспокоїлася.
– Що скажете про літературний український рух в контексті Європи?
– Маю змогу спілкуватися з громадянами Німеччини, Австрії, Швейцарії. Там знають наших авторів. Андрухович, Курков, Іздрик, обидва Прохаськи, інші автори – цікаві Європі. З іншого боку, наша література – у підлітковому періоді. Автори ще хочуть показати свої дулі, прагнуть нового, ламань табу і деструкцій. Чекаю, що невдовзі все ж народиться нова якість.
– Чи знаєте серед наших меценатів таких, які охоче дають гроші на літературу?
– Знаю, що один з бізнесменів фундації «Цинамоновий хрущ» охоче ділиться своїм достатком. Хоча в нас культурний розрив ще дуже великий. Багаті люди рідко цікавляться літературою.
Comments are closed.