Данилюки живуть на околиці, до найближчої хати — метрів 300. Нині по снігу там особливо не пролізеш, та вони на це й не здатні. Їх двоє, син і мама, йому 35, їй 67. Дмитро — інвалід з дитинства, ДЦП, візочник, а пані Ганна — просто немолода, нездорова, побита життям жінка. Кажуть, сьогодні ніхто до них не ходить: ані родичі, ані сусіди. Минулої неділі туди прошкрябався «Репортер».
На газетну електронку пишуть доволі часто. Скаржаться, «сигналізують», намагаються залучити журналістів до вирішення майнових проблем, іноді підкидають цікаві теми. Цього разу то було сумне повідомлення: є такий хлопець в Уторопах Косівського району, інвалід, нікому, крім хворої мами, не потрібен, щось зробіть, і помагай вам Бог. Нині люди з обмеженими фізичними можливостями часто спілкуються між собою або по мобільному, або інтернетом. Намагаються якось допомагати один одному. Лист з історією Дмитра Данилюка прийшов з Волині.
Дмитро та Ганна Данилюки. Так виглядає одинока безпорадність
На минулі вихідні Прикарпаття ґрунтовно накрило снігом. У Франківську його було дуже багато, на дорогах — аж занадто, а в Уторопах (місцеві роблять наголос на першій літері), здавалося, крім снігу, більше нічого й не було. Хоча село велике, розкидане горбами. До речі, одне з найстаріших на Прикарпатті, у 1367 була перша згадка. Мешканців приблизно 2200, десь 800 хат.
Данилюки живуть на присілку Залевади. Від центру, такою зимою, пішки — година непростої ходи. Привітна продавчиня у крамниці біля дороги Коломия-Косів довго розповідала, як же ж нам іти. Вгору, наліво, направо (але не одразу), знову наліво. Єдине, зрозуміли, де стоїть сільська церква, а далі нам порадили питати в людей. А на вулицях нікого, лише сніг і мороз. Довелося стукати селянам у двері, щоб дізнатися дорогу. Так і вийшло — тричі наліво, двічі направо, два підйоми, два спуски, через засніжений місточок, а там уже просто полем. Але знайшли. Пані Ганна Данилюк трохи здивувалася гостям. Звісно, вчора телефонували, попереджали, та по такій зимі…
Дмитро зрадів, видно, що його тішать будь-які відвідувачі. Каже, заходять до них не часто. Хоча є рідня, сестра з сім’єю, але вони не знаються. (Ну, родинні сварки — для стороннього справа тупикова). Місцевий соціальний працівник і без Данилюків має купу роботи, тому до них не доходить. Сусідів небагато і всі, говорить пані Ганна, старі та немічні. У Данилюків дві пенсії — 1200 і 1700 грн., але справа не лише у грошах. Дороги сюди нема, навіть таксисти відмовляються їхати. От і просять Дмитро з мамою найбільше, аби їм зробили до хати дорогу. Давно просять, всюди писали: від сільського голови до найвищої влади. Стандартна відповідь — надто дорого. Їм навіть пропонували збудувати нову хату, хоч і не велику, але біля дороги, та вони не погодилися з батьківської виїжджати. Батько Дмитра помер цього літа, до того переніс три інфаркти. З ним їм було трохи легше, а зараз — біда.
Є дві хати, живуть у меншій, в одній маленькій кімнаті. Є якась господарка, корова. Пані Ганна скаржиться на власну спину, каже, хворіє та зовсім не має сил ходити за сином. Три інвалідні візки, жодного справного. На електричному зламалася ручка-джойстик, а щоб відправити його на завод ремонтувати, треба їхати до Косова, заповняти папери, знімати той джойстик, а хто це зробить? Хоча не можна сказати, що Дмитра вже зовсім забули — у вересні він з іншими візочниками відпочивав кілька днів у Татарові за благодійною програмою. Перед тим брав участь у змаганнях на візках, навіть отримав медалі та грамоти.
Та нині зима. До Міжнародного дня людей з обмеженими фізичними можливостями (3 грудня) дівчина із сільради принесла їм харчовий подарунок від голови — гречку, борошно, цукор, макарони тощо.
З сільським головою Омеляном Ніжевським ми зустрілися дорогою назад, біля церкви. Напевно, якби десять чоловіків йшли вулицею, впізнати серед них голову сільради було б не важко. Щось є в тих голів спільне — чи то хода, чи то ґаздівський вираз обличчя.
«Дорогу я їм сам не зроблю, просто не зможу, — каже Ніжевський. — Була там дорога трохи краща, вода знищила. Щодо соціального працівника, то хіба ми з вами разом до Косова поїдемо та попросимо, щоб на Уторопи дали ще одну ставку. Бо інвалідів у нас вистачає. І наш єдиний соціальний працівник Марія Мироняк до Данилюків іноді заходить, але на обслуговування вона їх не взяла. Все одно всіх не обійде».
А от у Косові «Репортер» здивували миттєво. «Уже ввели другого соціального працівника, — говорить Юрій Радиш, керівник Косівського територіального центру соціального обслуговування. — Крім того, буде ще одна людина — на півставки — закріплена спеціально за Дмитром Данилюком. Коли? Ця жінка щось захворіла, зараз ніби вже має одужати. Щойно вийде з лікарні, почне працювати з Данилюками».
Ці інформацію «Репортеру» підтвердила й Марія Равшер, голова Косівської районної асоціації інвалідів. «Буде новий соціальний працівників — Ольга Баланик, — каже пані Марія, — вона спеціально призначена для Данилюків, ось-ось має вийти на роботу. Оля не вперше з Дмитром, вона його знає і Дмитро знає її.
Розумієте, люди, коли живуть окремо, самотньо, важко, потребують особливого підходу. Голові сільради з ними непросто. Родичі з ними не розмовляють. То є біда. А в нашій області до 80 тисяч інвалідів — про них часто згадують, як думаєте?».
В Уторопах ми не посоромилися, попитали місцевих як це — люди тихенько доходять у хаті, заметеній снігом, і нікому немає діла? Тож у селі про Данилюків кажуть — «складний характер». Звісно, здоровому важко зрозуміти хворого, бо чуже болить менше. Можуть бути й давні образи. Але люди завжди мали здатність прощати. Тепер щось змінилося?
