Люди

Юрій Андрухович: Увага: смерть

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Якщо наступного четверга, 16 листопада, ви в Києві, то, можливо, вам є сенс провести той заповнений переважно темрявою, сльотою й холодом вечір пізньої депресивної осені якось по-особливому? І, можливо, заповнити його чимось іншим? Наприклад, завітавши до Будинку художника, де гратиме свою завжди несподівану музику джазовий гурт «Сон Сови». Автор же цих рядків читатиме під його музичний супровід вибрані поетичні та прозові фрагменти – власні й чужі, пише Юрій Андрухович у своїй черговій колонці на порталі Збруч.

Цю програму я вирішив означити сюїтою текстів і звуків. І дати їй назву «День Смерті Пані День». Тут, мабуть, потрібні деякі пояснення.

До теми: Юрій Андрухович: Пережитковий мінімум

Моя (а правильніше – наша зі «Сном Сови») сюїта не зовсім відповідатиме класичному розумінню цієї форми. Що все-таки робитиме її сюїтою – це багаточастинність і контрастність при перетіканні однієї частини в іншу. Ми зіграємо (як я сподіваюся) на контрастах – зокрема між текстами і звуками.

Назву «День Смерті Пані День» я вибрав колись для виданої 2006 року антології американської поезії середини минулого століття. Цю антологію найчастіше помилково означують як «антологію бітників». У ній поети Beat Generation таки справді мають найбільше представництво. Проте це не применшує значення інших поетів, небітників. Уже й назва антології є вільною перекладацькою інтерпретацією назви програмового, на мій погляд, вірша нью-йоркського свідомо й послідовно дистанційованого від бітників поета Френка О’Гари «Day Lady Died». Англійська мова дозволяє розуміти цю фразу двояко: як «Пані День померла» та «День, коли померла Пані». Щоби поєднати обидві можливості, я двічі вжив слово «день» у своїй версії назви.

До теми: Юрій Андрухович: Форева! (ВІДЕО)

Слово «смерть» у цій назві (а відповідно й у назві майбутнього вечора) сигналізує про одну з остаточних таємниць буття. І коли ще над нею медитувати, як не ось у ці дні пізньої осені? – дні тьмяні, туманні, насичені млою, цвинтарні, дні нечітких розмитих обрисів, дні примар і свічок на гробах, катастрофічно короткі дні, що ніяк не спиняться у своєму коротшанні. Дні, з яких утікає світло. Дні, в які замість світла затікає меланхолія.

Як цьому протистояти? Якщо цьому взагалі можливо протистояти? І якщо таки неможливо, то, може, слід відкинути протистояння і ввійти у співіснування? Наприклад, через тексти і звуки.

Френк О’Гара написав свій доленосний вірш 17 липня 1959 року. Ні, не написав, а записав його – фактично на бігу, як і переважну більшість інших віршів, що їх він не писав, а саме записував – з повітря, з ходи, з побаченого й відчутого. У нього навіть годину зафіксовано в перших рядках – дванадцята двадцять. Тієї миті він випадково зазирнув понад плечима в чиюсь газету й побачив великі літери заголовка: померла Біллі Голідей, зірка джазу і блюзу, яку всі в Америці любовно звали Lady Day. Тобто в цьому вірші (а він стане центральним текстом нашого вечора) є констатація смерті, її усвідомлення й визнання її нічим не обмежених прав. Але в ньому немає розпачу і жаху. Бо є шум життя, напруга мегаполіса, пульсування Мангеттена. Говорячи про смерть, не дай нам, Боже, відвернутися від самих себе. Тобто від живих. І ми, я сподіваюся, ні на мить не відвернемося.

До теми: Юрій Андрухович: Каштани на зиму

Саме так і повинно це відбутись у нас найближчого четверга на сцені Будинку художника: відверта й часом зухвала розмова про наші стосунки зі смертю. У цій розмові повинні взяти участь величини страшенно різні – бітники (Ґреґорі Корсо, Аллен Ґінзберґ, Лоренс Ферлінґетті) та небітники (Бруно Шульц, Вільям Шекспір). І Ґінзберґ приведе за собою Волта Вітмена, якого зненацька розпізнає в натовпі серед відвідувачів цілодобового супермаркета в Каліфорнії. Корсо натомість приведе зі собою аж двох великих поетів англійського романтизму – Шеллі й Кітса, бо його рештки друзям таки вдалося поховати поруч із цими двома класиками на т. зв. «Англійському» (Протестантському) цвинтарі в Римі.

І Шекспір приведе Гамлета, а той, звичайно, Йорика.

До теми: Юрій Андрухович: Оновлені форми релігій

А я приведу Лоренса Ферлінґетті, з яким розминувся на пішохідному переході в Сан-Франциско, коли ми водночас, але у протилежних напрямках рушили на зелене світло.

І так буде порушено межі епох, часів, стилів та естетик. Бо порушувати межі – одне з покликань цього експерименту, в якому я – тут зачаїлась інтриґа – уперше в житті виступлю з музикантами, з якими дотепер особисто не знайомий. І познайомимося ми лише безпосередньо перед початком.

А це означає: якщо ви проведете цей схильний до осінньої депресії вечір саме в нашому товаристві та супроводі, то станете свідками чогось цілком нового, свіжого й унікального.

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.