Юрій Андрухович: Пуститися берега і подеґрадувати всмак

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.

Щоосені нас виганяли у приміські поля на сільськогосподарські роботи. Це тривало місяць і по-своєму тішило нас: жодних лекцій, семінарів — куфайки й чоботи, порпання в землі, металеві солдатські ліжка, відсутність навіть нульових санітарно-гігієнічних умов. Чому б не пуститися берега і не подеґрадувати всмак? Ми проголошували «день ковбоя» і відмовлялися чистити зуби. Наша праця була тупа і майже рабська, переважно додатком до вантажівок і тракторів. Увечері після роботи ми часто пиячили. Поки не закінчувалися гроші.

Але от вони закінчились, і я поїхав до Львова по нові. Це входило до моїх обов’язків старости — отримувати в інститутській касі наші стипендії. У Львові я щасливо отримав усю астрономічну суму і вирішив, що незле б купити для хлопців якоїсь міської горілки, позаяк сільська нам уже через вуха лилася.

І тут мені зустрівся Кабан.

Я пишу тепер ці рядки, бо недавно дізнався про його смерть. Тобто немає вже його, Кабана. Цього літа не стало.

Кабан був нашим товаришем, студентом нашої групи. Але на село він з нами не потрапив, бо його випивоха-тренер залагодив йому звільнення. Насправді Кабан на жодні  змагання з вільної боротьби також не їздив, а залишився у Львові й активно покращував свій добробут, штовхаючи у своєму місці (там тепер і справді «Добробут») підроблені джинси з лейблом Levi’s, найдорожчі.

Про це він розповів мені, щойно ми з ним засіли в першому-ліпшому гадючнику. Кабан любив повихвалятися і того разу мав чим: його кишені тріщали від купюр. Після четвертої (і чарки, й години) я запропонував йому провідати наших хлопців. Від цієї думки зробилося жахливо тепло. Ми закупили з півдесятка пляшок і рушили за місто.

Той день закінчився справжньою феєрією. Горілку ми підсилили дивним солодкаво-муторним напоєм, що звався «Пунш яблучний» і продавався у сільській крамниці. Нам було по 18–20 років, і ми раділи життю. Ми назвали себе рок-групою «Волосся Ангела», в нас були з собою дві жахливі гітари й табуретка замість бас-бочки. Після настання темряви ми зі співами й танцями рушили до гуртяги, в якій мешкали дівчата. Ми шаленіли до глибокої ночі, впиті і щасливі. Ніхто й не зауважив Кабанового зникнення.

На ранок (уявіть собі це пробудження!) ми дізналися, що Кабан зник не просто так. З ним трапилося щось недобре. Хтось бачив, як на світанку двоє міліціонерів вели його узбіччям шосе — геть забрьоханого, зі скрученими за спину руками й добряче потовченою мармизою. Його відвезли до районної каталажки й кинули за ґрати, а нам залишилося страждати яблучно-горілчаним похміллям і болісно вгадувати, що з нами всіма відбулося минулої карнавальної ночі.

Через годину–другу сформувалася більш-менш повна версія подій. Начебто Кабан раптово захотів еротичної пригоди, але радше з якоюсь сільською незнайомкою. Він непомітно покинув нас у сам розпал рок-концерту і рвонув у нічне село. Там він начебто натворив багато дурниць. Наприклад, погрожував кожному зустрічному ножем і взагалі начебто всіх ображав. При цьому й не здогадувався, що селяни вже починають лаштувати на нього свій партизанський загін.

Згодом він начебто напав на місцеву жінку і начебто вчинив те, що називається спробою зґвалтування. Саме спробою, так. Тобто він повалив її на землю, і так вони качалися в болоті невідомо скільки часу — аж поки не підтягнувся загін і сільські партизани не відірвали його від жертви, а відтак почали копати ногами. Міліція з’явилася значно пізніше.

Кабанові світило від восьми до десяти років, хоч ображена сільська мешканка начебто обіцяла зняти всі претензії й забрати заяву, якщо він на ній жениться. Але Кабанові батьки, люди партійні, впливові й небідні, задовільнили її певною грошовою сумою, здається, чималенькою. Тій особі було десь коло тридцяти років (нагадаю: Кабанові вісімнадцять), і вона була самотньою матір’ю трьох дітей, кожна дитина від іншого батька. Виходячи з цих обставин, Кабанові і справді не варто було на ній женитися.

Від тюрми й несподіваного одруження він, отже, відкрутився, але наші інститутські начальники захотіли виключити його зі студентів. У цьому процесі існувала одна формальність: спершу мали відбутися збори групи, на яких ми мали засудити його вчинок, а відтак вимагати його виключення. Усі були впевнені, що так воно й буде, це був цілком звичний сценарій. Хоч як по-блюзнірському це звучить, але то була ще одна варіація на вічну тему «Розіпни!».

Наші збори вшанував присутністю сам декан. Дійство тривало близько двох годин, і жоден з нас не виступив так, як передбачалося. Ми з усіх сил рятували свого Кабана — не тому, що він був загалом симпатичний чувак і ми його потайки любили попри всю його дурнуватість. А тому, що їм — деканові, викладачам, системі — хотілося знищити його за нашої прямої участі. І ми вчинили спротив. Нам наказували взяти участь у покаранні, а ми взяли участь у провині. Розумієте, казали ми, яке право маємо ми засуджувати його, якщо самі того вечора з ним пиячили і кожен з нас міг би вчинити щось подібне — тільки б ножа в кишеню. Малося на увазі, що кожен з нас міг би накинутися на ту сільську жінку і викачатися з нею в багнюці. Чи міг би і я? Не знаю, навряд чи. Але я так казав, бо це був спротив.

Це була наша відмова грати за правилами дорослих, згідно з якими колектив наділявся особливими каральними функціями щодо окремої особи. Справжні радянські люди обов’язково засудили б такого ренеґата і одностайно зажадали б від влади його знищення. І вона знищила б його — «ідучи назустріч побажанням». Але ми не побажали.

У всьому цьому вкрай непросто відшукати якусь мораль. Злочин було скоєно, злочинець мав сісти у в’язницю. Там із ним повелися б так, як поводилися з усіма ґвалтівниками на зонах Союзу РСР. З іншого боку, його не посадили б у жодному разі — на це в нього існували батьки, а тогочасний закон, як і теперішній, був аж ніяк не однаковий для всіх. Тож забудьмо про мораль — нам не до неї, коли йдеться про юність.

Бо юність — це таке чистилище, в якому зненацька прокидається настирливе очікування змін. І хоч як усе безнадійно, з кожною миттю прибуває все більше певності — ми вирвемося з цього ув’язнення, життя буде довге, щасливе і справжнє.