Чотири роки тому 8 грудня випало на неділю. Того дня в Києві зібралося ще одне мільйонне віче, а ближче до вечора революційний натовп завалив з постаменту Леніна. Цю новину моєму співрозмовникові повідомили телефоном, він тут-таки переказав її мені й дещо по-хуліганському їй зрадів. Ми сиділи у «Très Français» на Костьольній, зігрівалися чаями й обговорювали поточний момент, пише Юрій Андрухович у своїй черговій колонці на порталі “Збруч”. Мого співрозмовника звали Юрій Луценко. Саме з огляду на його особу нас доволі безцеремонно пасли. Цього разу найближче до нас, цілком відверто підслуховуючи (й, можливо, записуючи) нашу балаканину, розташувалася цікава молода блондинка. (Через кілька тижнів я випадково впізнаю її поруч із беркутами на підступах до януковицького маєтку в Межигір’ї.)
Як одного з найпомітніших опозиціонерів, мого співрозмовника в ті дні могли схопити де й коли завгодно. Та що там схопити – він міг і безвісти пропасти або взяти й раптово померти. Всіляке могло з ним трапитися. Кілька разів його своєчасно попереджали звідти, й він на певний час вимушено зникав до якогось конспіративного сховку «без вікон без дверей». Про все це я знав і, правди ніде подіти, дуже переживав за нього. Тож коли ми зі згаданих «Très Français» рушили в темряву грудневого вечора – глянути на рештки поверженого ідола, – я мимоволі втішився на вид пари симпатичних здорованів, що ніби з-під землі постали за нашими спинами й так супроводжували нас, крокуючи за якісь два метри позаду. То були вже добре знайомі мені в обличчя Луценкові охоронці. Вони завжди приходили з ним на нечисленні наші попередні зустрічі у примайданних околицях.
До теми: Юрій Андрухович: Гра у висер
Ми рвонули навпростець: берегами Майдану, далі по Грінченка вийшли на Пушкінську. Звістка про повалення Леніна енергійно ширилася містом, і людські натовпи так і сунули в бік зневаженого постаменту. Щось подібне мусило розливатися в повітрі Парижа у день зруйнування Бастилії – запаморочливе і п’янливе. Відчуття легкого сп’яніння всіх і вся навколо нас тільки посилилося, коли ми проходили повз відомий ресторан української кухні на Пушкінській, при вході до якого кілька святково виряджених розрум’янілих молодиць активно закликали перехожих на чарку-другу, щоб, як вони це називали, «Владіміра Ільїча пом’януть». Карнавал набирав сили.
Луценка часто впізнавали. Дехто хотів йому щось важливе сказати, хтось лише подякувати й потиснути руку, а хтось обійняти для селфі. Охоронці були пильними, але нікого не відштовхували й не блокували. Я вирішив запам’ятати цей епізод на все життя. От і запам’ятав: київський революційний вечір, у повітрі радість визволення, збуджена, але винятково приязна святкова юрба, десь попереду лежить повалений ідол і поруч зі мною – сягнисті кроки в майбутнє безстрашного лідера, улюбленця мас.
До теми: Юрій Андрухович: На марґінесі
Де нині той улюбленець?
Нині вже важко в це повірити, але так воно й було: в ті дні Юрій Луценко нікого не ловив (навпаки, його ловили), не пакував, не викликав на допити, не виконував команди «фас». До того ж він не вигадував усякої більше ніж очевидної ахінеї, не наїжджав у самозабутньому службовому азарті на ФБР, Держдеп і клятих американців загалом. Тобто він не був генеральним прокурором пострадянської України – з усіма трагікомічними наслідками, до яких призводить перебування на цій посаді.
Після того грудневого вечора минув ще місяць – і вся країна побачила фото з його розбитим до крові обличчям. Так повелася з ним, опозиціонером, тодішня влада. Нині ми теж бачимо закривавлені обличчя на фото з Києва – і в тому, що вони закривавлені, пан генеральний прокурор бере ледь не вирішальну участь. А тоді, в січні 2014-го, я, вражений тим звірячим побиттям, назвав його «улюбленим літературним героєм». «У ці хвилини він дуже потребує нашої спільної підтримки, – писав я. – Це нескладно: треба лише думати про нього і подумки бажати йому сили.»
До теми: Юрій Андрухович презентує новий роман, який він писав 27 років
Тепер мені прикро, що сили в нього аж забагато. Ні, насправді її замало, щоб красиво і переконливо відповісти на авантюру Саакашвілі. Однак більше, ніж досить, щоб наламати купу чергових дров для щоразу нових вогнищ протистояння й хаосу.
З усього випливає, що ми, автори, дуже переоцінюємо значення не тільки написаного, а і прочитаного. Де той Луценко із січня 2014-го, мій «ідеальний читач», який лише «за два з кількамісячним доважком роки перебування у в’язницях прочитав понад три сотні книжок»? Де їхня, всіх тих книжок, мудрість? Де критичний розум і відчуття коли не справедливості, то хоча б реальності? Де хоч би практичний глузд?
Нуль.
Залишається перечитати все ті ж рядки з того ж січня і відзначити в них бодай один досі актуальний пасаж: «…я не дуже кваплюся до політиків. Та й досвід особистого спілкування з ними в мене цілком мізерний, ділитися нічим, висновки й порівняння робити так само немає з чого. У загальних рисах я знаю про них ледь не те саме, що й кожен із нас, тобто що вони є представниками дуже специфічного людського ґатунку, наслідком чого їх наділено незримими рогами і хвостами. Вони в цьому загалом не винні – це така їхня природа.»
Тож усе, як завжди – і вічне повернення стає вічним повторенням. І знову грудень, і знов оголошення в розшук, і тайняки, і влада собі як влада, і навіть назва вулиці так само Костьольна.
