Люди

«Я хочу повернутись у Луганськ – нехай брудний, з грубими людьми, але такий рідний»

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

«Ініціативна людина, весела дівчинка, щира подруга, відповідальна учениця»,- так відгукнулися однокласники про Настю Маркіну, новеньку в 10 класі івано-франківської школи № 11. Настя переїхала з Луганська, коли там розпочалися воєнні дії. Поговоримо з нею про нове життя у зовсім незнайому місці.

Де твоя сім`я живе у Франківську чи волонтери опікуються вами? Чому саме наше місто обрали?

– Моя мама у дитинстві була в Івано-Франківську на екскурсії, місто їй сподобалось, тому ми вирішили переселитися саме сюди. Я живу з дідусем і бабусею, мої батьки розлучені. Мама працює за кордоном, а батько залишився у Луганську. Ми придбали квартиру у Франківську, але зараз все так дорого, що в ній, крім основного, немає більше нічого. Речі, одяг, підручники – все валяється на підлозі. Мене трішки дратують незручності, але сумувати не можна. rnМоя сім`я відмовилася від грошової допомоги волонтерів. Допомога більш потрібна тим, у кого хтось воює зараз, ніж нам. Та я можу безкоштовно харчуватися у школі.

– Твоє перше враження про Івано-Франківськ та його мешканців?

– Спочатку відчувала себе, ніби в іншій країні. Мене одразу вразила чистота на вулицях, бо в Луганську повсюди п’яниці й недопалки. На противагу моєму рідному місту, у Франківську є багато простору для дозвілля: затишних кафе та парків, де можна прогулятися. Єдиним місцем відпочинку для молодих луганчан є McDonald`s. rnЯ напевно на все життя запам’ятаю життєрадісність, якою відрізняються люди на заході України від людей на сході. У нас ранкова «маршрутка» переповнена насупленими обличчями. До речі, ви кажете «пижики» – таке смішне слово, коли вперше почула, то не зрозуміла, що мається на увазі. У Франківську якщо хтось випадково штовхне тебе – одразу мільйон вибачень, у нас про ввічливість тільки знають.

Чи легко було звикнути до нової школи?

Мені пощастило, що тут я навчаюсь у такій самій спеціалізованій школі. З нахилом до іноземних мов, як раніше у Луганську. Найскладніше було почати розмовляти українською, тому що для мене це чужа мова. Ми вивчали її в школі, читали українську літературу, але як додаткову. У школі, дома чи на вулиці всі розмовляли російською. Пригадую, якщо скажеш українське слово, то всі з тебе сміялися. Української мови просто ніхто не потребував. У Франківську спочатку я почувала себе ніяково, але поступово призвичаїлась.

Ти одразу порозумілась зі шкільним колективом чи були конфлікти?

Я навіть не очікувала, що отримаю стільки моральної підтримки та співчуття від малознайомих мені людей. Але попри все дуже сумую за своєю колишньою школою, там все було мені знайомим, рідним і зрозумілим, а тут, напевно, знадобляться роки, щоб надолужити те все. Без проблем і конфліктів я затоваришувала з однокласниками. Проте, більшість людей не розуміє, що на сході справді війна. Хоча я теж не вірила і не розуміла, поки під моїми вікнами не розмістили установки «Град», і поки я не почала прокидатися від вибухів. Та всі страшні масштаби війни я побачила тільки переїхавши.

Чи спілкуєшся з друзями із Луганська? Чи виїхали вони теж до інших міст?

Я виїхала з Луганська на початку літа, більшість моїх знайомих теж виїхали. Залишилися тільки ті, що не мають грошей або ті, яким нікуди їхати. Є там ще й такі, які досі вірять в те, що говорить керівництво ЛНР: «Мы все держим под контролем, скоро будет свет, вода и газ, не переживайте».rnЧерез раптовість початку всіх цих подій досі не налагоджений зв\’язок зі знайомими. Тільки у вересні я познаходила своїх друзів, які теж зараз живуть у різних містах України. Чесно кажучи, коли ми всі спокійно жили у Луганську, то хотіли закінчити школу і поїхати вчитись деінде, тільки щоб там не жити. А зараз мріємо повернутися туди, у свої колишні домівки, де все наше рідне: місто, школа, місця нашого дитинства. Проте розуміємо, що повертатися нікуди: люди будуть вже не ті, багато хто не приїде назад, улюблені місця знищила війна.

Чи розпочалося шкільне навчання у Луганську?

Зі всіх луганських шкіл запрацювало тільки 5. Вчителі, що залишилися, зведені у ці школи. Навчання в таких умовах відбуватися не може. З 2 тисяч учнів моєї школи повернулося тільки 40. Навкруги суцільний хаос. Люди розгублені, тепер вже остаточно ніхто нічого не розуміє. Війна зруйнувала плани і мрії на майбутнє. Я ніколи не знала, ким хочу бути, але точно знала що потрібно бути розумною і старатися. Війна зруйнувала сьогоднішнє життя, воно уподібнилось доіснування без мети. Тепер Луганськ більш схожий на Прип`ять, ніж на місто, в якому живуть люди. Вечорами люди розпалюють вогнище просто неба і всім під’їздом готують їжу, найчастіше крупи, бо на інше не вистачає грошей.

Коли ти в востаннє була у Луганську, яке враження залишилось?

Я побачила знайомі місця і пригадала, як моя подружка мала професійний фотоапарат, і ми часто ходили на поле коло нашого будинку фотографуватися всією компанією. На полі була Україна, як на прапорі: голубе небо і жовті трави. Ми обожнювали там гуляти, відпочивати, а на дитячому майданчику недалеко від будинку всі разом робили уроки. Але коли я повернулася у Луганськ за речами, то побачила перекопане поле, скрізь пилюка та сморід і таблички «міни…міни…міни». Мене постійно мучить думка що буде далі. Я відчуваю, що батькам ще важче, все покладено на них, в такій безвихідності дуже складно заробити гроші й не втратити гідність.

Твоя сім`я планує повертатися до Луганська?

Ми обов`язково повернемося додому, як тільки це стане безпечним. Я не розумію, що це зі мною, але, напевно, абсурдна любов до рідного міста. У вас тут набагато краще, але я хочу повернутися у Луганськ, нехай брудний, з грубими людьми, але такий рідний.

-Чи ти знайшла своє хобі у Івано-Франківську?

Я навчалась грати на фортепіано і гітарі, але не цінувала тієї можливості. Зараз, не маючи під рукою музичних інструментів, я зрозуміла, як сильно любила грати на них. На жаль, мені вистачає часу тільки на школу і домашнє завдання.

Що з Івано-Франківська тобі ніколи не забудеться?

Тільки опинившись у вашому життєрадісному місті, я зрозуміла, що таке любов до своєї країни. У вас тут все українське, мене дивує повага, яку ви віддаєте старовинним традиціям. У школі вчителі приділяють багато уваги національному вихованню. У Франківську я пізнала, що таке патріотизм. Тепер я дійсно пишаюсь Україною. Якщо раніше я соромилась зізнатися, що є Українкою, то тепер говорю це з гордістю.

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.