Що і як змінюється в українській медицині, які позитивні приклади вже є в регіонах та про те, як ефективніше використовувати фінансування, талант і досвід УП.Життя поговорила з міністром охорони здоров’я Уляною Супрун.
За майже 4 місяці роботи в МОЗ, команді доктора Супрун вдалось скасувати сумнозвісний “наказ №33” про ліжкомісця в лікарнях, визнати пріоритет доказової медицини й протоколів лікування, оголосити про старт реформи первинної ланки медицини вже з 1 січня 2017 року і почати підготовку лікарів до цього, та багато іншого.
МОЗ і далі закуповує ліки на програми з держзакупівель через міжнародні організації, хоча цей процес рухається не так швидко – активісти зауважують, що ліки по деяких програмах закінчились, а по інших є в невеликих залишках.
Планів у доктора Уляни так багато, що ми не встигли задати їй навіть половини із запланованих запитань і уточнень. Адже навіть після численних текстів з поясненнями її заступників, прес-конференцій та інтерв’ю залишається багато незрозумілого.
ЩО ЗМІНИТЬСЯ ДЛЯ ПАЦІЄНТІВ ВЖЕ НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ
– Я пацієнт. Що для мене змінюється з 1 січня?
– По-перше, з 1 січня починає діяти реферування цін на ліки від трьох типів захворювань: серцево-судинні, цукровий діабет ІІ типу і бронхіальна астма.
Ми реферуємо ціни з нашими країнами-сусідами, і ціни повинні впасти, при цьому не лише в держзакупівлях, але й аптеках.
Ми даємо аптекам один місяць, аби вони розпродали те, що в них є за старими цінами і перейшли на нове ціноутворення.
В кожній аптеці буде виписка по згаданих трьох нозологіях: міжнародна непатентована назва препарату та гранична ціна, вище якої не можна продавати препарат.
До 1 лютого ціни на ліки по цих 3-х типах захворювань знизяться.
По-друге, з 1 січня розпочинається зміна у первинній ланці. Люди мають починати шукати своїх лікарів – на це є півроку. А вже у липні ми сподіваємось розпочати підписання договорів між пацієнтами і лікарями.
За ці шість місяців ми працюватимемо з регіонами, аби міста і територіальні громади вирішили, як у них виглядатиме первинна ланка. Чи це будуть центри первинної допомоги, чи поліклініки, чи приватні клініки. Для нас важливо, що вони мають гарантувати наявність первинної ланки, доступ до неї.
Крім того, до липня ми збираємо всі реєстри пацієнтів, які існують у країні – їх дуже багато.
До 1 квітня має запуститися базовий рівень E-Health з реєстром лікарів і пацієнтів. Зараз ми вносимо в ту систему всі наявні дані. Відтак спускаємо її на первинну ланку з липня, аби всі лікарі вписали в базу своїх пацієнтів.
Нещодавно я була у Харкові, і ми заїхали в населений пункт поряд. У них є свій електронний реєстр усіх пацієнтів і в кожного з них є своя картка. У Вінниці всі пологові будинки мають одну базу. Це все ми маємо долучити до єдиної системи.
– Як пацієнту, який не має медичної освіти, обрати хорошого лікаря? Дуже складно визначити, який лікар є хороший: міжнародні протоколи лікування ще у процесі перекладу та впровадження, то як пацієнт має зорієнтуватися?
Наприклад, як мама новонародженої дитини має зорієнтуватись, який педіатр – хороший?
– По-перше, “сарафанне радіо” дуже гарно працює. Пацієнти задоволені чи не задоволені, вони передають інформацію один одному.
Так само й лікарі. У багатьох пацієнтів є знайомі лікарі, або спеціалісти, у яких вони вже були, від них також можна дізнатися, де є хороший лікар і куди можна піти.
Якщо я живу в селі й там є п’ять лікарів, то я почну працювати з одним із них і з часом побачу, гарний він чи ні.
У перший рік люди будуть частіше змінювати своїх лікарів, бо підписаний договір можна змінювати, якщо лікар чи пацієнти не хочуть далі співпрацювати.
Але ми сподіваємося, що за рік-два все стихне, і ми всі будемо мати своїх лікарів.
 |
| Уляна Супрун: “Якщо я живу в селі й там є п’ять лікарів, то я почну працювати з одним із них і з часом побачу, гарний він чи ні” |
– Більшість пацієнтів не бачать нічого поганого в тому, що лікар прописує “Інтерферон”, “Віферон” та “Гроприназин”, бо вони не знають, як має здійснюватися лікування.
– Будуть уніфіковані клінічні протоколи. Будуть вимоги до лікарів, що вони повинні лікувати за ними. Які є специфічні захворювання, які діагностичні тести мають пройти пацієнти і що вони мають виписувати.
Також ми завершуємо роботу над новим національним переліком лікарських засобів.
Ліки з переліку мають бути надані в лікарнях безкоштовно при госпіталізації. Якщо вимагають купувати їх, то пацієнт має поцікавитись: чому?
ЛІЦЕНЗУВАННЯ ТА ОСВІТА
– Якщо мама бачить, що лікар прописує антибіотик при ГРВІ. Які мають бути її подальші кроки?
– Вона має сказати про це МОЗ.
– Подзвонити на гарячу лінію?
– Так, або написати на наш сайт. І сказати: “Я була у лікаря, нам дають ось це й це, чи це є правильно?”
Ми зі свого боку будемо вимагати, аби лікарі дотримувались протоколів. Якщо вони відходять від них, ми забиратимемо в них фінансування. Адже за новою системою ми будемо фінансувати лікарів за кожного пацієнта.
Це питання може дуже добре врегулювати ліцензування – тоді лікарі підписувалися б під ліцензією, що вони будуть дотримуватись найкращих протоколів. Якщо вони цього не роблять – можна відібрати ліцензію, бо вони цього не роблять.
– Це буде у вимогах для отримання ліцензії?
– Ми ще не можемо робити ліцензії для лікарів, бо є багато складнощів.
В інших країнах вимоги до ліцензій надають професійні асоціації та слідкують за їх виконанням. В Україні немає професійних асоціацій, які працюють таким способом і вони не визнані державою.
Ми не можемо це зробити через державне ліцензування – у таких програмах є дуже багато корупції. А ми не хочемо розпочати ще одну програму, яка буде корупційною.
На заході ліцензування базується на кількох інших аспектах.
Перше – навчання, освіта, диплом. Друге – ліцензійні іспити. Третє – визнана клінічна практика. Четверте – іспити, спеціалізації, рекомендації інших лікарів та професійних асоціацій.
Пройшовши це все, лікар отримує ліцензію. Кожні два роки її треба знову підтверджувати. Це можливо, якщо є постійне навчання, практика, достатня кількість пацієнтів, відсутність скарг на лікаря і так далі.
Наприклад, у США і Канаді при місцевій владі є медичний комітет. Він складається з лікарів, які на волонтерських засадах (для них це престиж!) готують рекомендації щодо ліцензування.
Цей комітет навіть викликає лікарів на співбесіду, якщо потрібно, і надає експертну оцінку, можна чи не можна ліцензувати цього лікаря. А державна структура ставить печатку і все. Вона не має ніякого контролю над тим, і не вибирає насправді кого ліцензувати чи ні. Вона лише це все офіційно визнає.
Так, там лікарю треба платити за ліцензію, але він із нею може працювати де завгодно. В Україні лікар може працювати лише у медичних закладах, які є ліцензовані.
 |
| Уляна Супрун: “Ми не хочемо розпочати ще одну програму, яка буде корупційною” |
– Як це буде змінюватися?
– Ми поступово йдемо до ліцензування лікарів. Зараз працюємо зі стоматологами, які вносять законопроект щодо самоврядування лікарів-стоматологів. Вони вже дуже гарно зорганізувалися.
Ми працюємо з центром тестування, який надає іспити на студентів. Кроки “один-два-три”, які студенти в медичній освіті мають пройти. Це є частиною ліцензування. Ми покращуємо ці іспити, щоб вони насправді віддзеркалювали те, що потрібно знати, щоб бути лікарем.
Ми не можемо зараз ліцензувати не зовсім якісні іспити, не зовсім якісну інтернатуру і підтвердження кваліфікацій, які відбуваються кожні 5 років.
Нині лікарі приходять на конференцію, платять 2000 гривень, отримують якісь бали і при цьому нічого не навчаються і не розвиваються. Якщо ми це визнаємо, то визнаємо, що система працює. Але ж вона не працює. Тому мусимо її удосконалювати.
Зараз ми визнаємо українських лікарів як українських. Я є доктор медичних наук. Я є доктор, я не є магістр. Мій диплом визначає наукову ступінь “доктор”. В Україні – “магістр”.
Чому я згадала освіту? Наприклад, МОН передбачає, що для вступу на магістерську програму потрібно знати англійську мову. В системі МОЗу цього немає.
Хоча англійська мова є мовою медицини, усі міжнародні конференції і всі найновіші наукові праці – англійською мовою. В Україні лише 5% лікарів розмовляють англійською. Це статистичні дані. В медичних університетах таких трішки більше – до 15%.
Нам потрібно мати цю вимогу “знання англійської мови”. Ця маленька річ змінила б дуже багато. Тому що тоді можна читати будь-які протоколи на смартфоні – у кожного є телефон чи доступ до якогось інтернету в якомусь селі.
Ми зараз працюємо з British Medical Journal, вони мають онлайн-курси для лікарів і перекладають їх на українську мову, вони будуть доступні для всіх українських лікарів.
Ті самі курси, які проходять британські лікарі, проходитимуть українські.
– Коли вони будуть?
– Вони вже доступні, але ще немає перекладу. З перекладом вони будуть доступні з травня.
– Якою буде доля Академії медичних наук та інституту післядипломної освіти в новій системі підвищення кваліфікації, яку ви вибудовуєте?
– Зараз академія наук (АН) і академія медичних наук (АМН) має перехідний період – від державних структур на самофінансування.
Раніше планувалось, що АМН повинна бути науковим центром, де навчаються студенти, пишуть наукові праці тощо. Але від науки там відбувається небагато – переважно в інститутах Академії наук лікують пацієнтів. Це сталось через брак фінансування – замість центрів науки вони стали центрами для лікування.
Ми бачимо цю ситуацію так: їх варто передати в медичні університети, аби вони насправді стали університетськими клініками. В АМН є дуже багато хороших фахівців, які могли б чудово навчати студентів. І при цьому лікувати справді дуже важкі випадки.
Для Академії наук 2017 рік буде перехідним, де вони отримують досить багато від держави, але з часом ця сума буде зменшуватись. Ми не маємо на це впливу – МОЗ діє окремо від АН, але ми б хотіли бачити їх як освітні наукові центри.
 |
| Уляна Супрун: “Нам потрібно мати вимогу “знання англійської мови”. Ця маленька річ змінила б дуже багато” |
– А інститути післядипломної освіти?
– Їх треба переформатувати на користь інтернів, резидентів та лікарів, аби вони отримували там знання.
Треба змінити цю систему, аби студенти самі могли вибрати собі спеціальність і щоб це було конкурентно. Аби інститути, які будуть брати інтернів, виписали, які у них будуть програми і навчання. МОЗ має знати, що вони будуть робити з тими інтернами.
Крім того, ми хочемо, аби студенти мали вибір на конкурсній основі: куди вони хочуть йти працювати і на які спеціальності.
Наприклад, усі хочуть бути хірургами. Вони подаються на конкурс, і найкращі отримують можливість ними стати, а інші йдуть на другі-треті-четверті обрані спеціальності.
Ми хочемо змінити систему так, аби вона більше співпадала з тим, що хочуть студенти.
Ми маємо визначити, скільки нам потрібно сімейних лікарів і хірургів, але далі самі студенти мають подаватись на ці місця.
ПРО ДОГОВОРИ МІЖ ЛІКАРЕМ І ПАЦІЄНТОМ
– Давайте повернемось до договорів між державою і лікарем. Якщо медик відмовляється підписувати такий договір?
– Вони можуть не брати гроші від держави, але пацієнти мають про це знати.
Ми даємо ліцензування медичному закладу. Ми вимагаємо від медичного закладу, щоб ті лікарі, які там працюють, дотримувались протоколів.
Ми не слідкуємо за всіма медичними закладами і не стежимо за тим, чи вони дотримуються протоколів чи ні. Ми не можемо це робити, це нереально. Але якщо пацієнти будуть нарікати, можемо вислати інспекцію цьому закладу і подивитися, як вони лікують.
Але частина ліцензії для медичного закладу – чи вони дотримуються міжнародних протоколів. Відтак через медичну ліцензію закладу ми можемо частково впливати на тих лікарів.
– Хто буде здійснювати ліцензування?
– МОЗ. Національна служба здоров’я розподілятиме кошти і слідкуватиме за якістю, стежитиме, чи все відбувається згідно з протоколами.
Наприклад, вам виписують якісь ліки. І подають на Національну службу здоров’я, аби їх оплатити. А там є ліки, які не включені до національного переліку, вони не оплачуються.
Якщо це повторюється багато разів – включається МОЗ і робить інспекцію медичного закладу. Тоді ми зможемо в лікаря забрати ліцензію. Це займе багато часу, аби ми це змінили.
 |
| Уляна Супрун: “Через медичну ліцензію закладу ми можемо частково впливати на лікарів” |
– Коли ці міжнародні протоколи почнуть діяти?
– На первинній ланці ми вже їх маємо – зараз якраз перекладаємо. Якби лікарі знали англійську, це було набагато простіше, але зараз мусимо все перекласти.
Але ідея в тому, що ми будемо зосереджуватись не на специфічних протоколах, а на джерелі протоколу. Адже протоколи змінюються щороку.
Щоб не переписувати цілий протокол, ми кажемо: на первинну ланку ми визнаємо ось ці певні вибрані протоколи.
Та вони постійно змінюються. Тоді ми теж беремо і змінюємо свої, а не чекаємо 8 місяців, поки наші експерти їх переглядатимуть і думатимуть. Ми будемо визнавати джерело і оновлювати протокол так, як це джерело їх оновлює.
Протокол – це не обладнання, а просто план дій: що робити в кожній окремій ситуації.
– Хочемо повернутись до питання якості лікарів. Чим сімейні лікарі, які мають по суті “робити” ось цю реформу первинки на місцях, відрізнятимуться від нинішніх? Адже вся система координат залишилась такою ж, як і була.
– Зараз йдуть дуже багато програм, які фінансуються Світовим Банком, ВООЗом, Швейцарським бюро співробітництва з додаткового навчання сімейних лікарів.
Ці навчання вже проходять. Ми тренуємо тренерів, які виїжджають і тренують лікарів. У більшості випадків це програми профілактики.
Адже лікарі первинної ланки займаються раннім виявленням показників. Вони можуть надавати допомогу на якійсь прості й невідкладні речі, але в переважній більшості це все ж профілактика і раннє виявлення проблем.
Лікар має пояснити пацієнту, як правильно харчуватись, імунізуватись, як стежити за своїм тиском і які симптоми у себе шукати.
Це є частиною цих базових медичних послуг, які будуть дуже чітко подані для всіх лікарів. Вони це й так знають і розуміють – але їм треба дати протоколи, аби пам’ятали, що саме треба перевірити у, наприклад, 30-річної жінки.
Усі йдуть до лікарів, якщо вони вже хворі, а не тоді, коли вони здорові. Ми будемо займатись громадським здоров’ям, а не лікуванням.
Ми зараз робимо програму реімбурсації ліків на захворювання серцево-судинних захворювань, бронхіальної астми і діабету ІІ типу, бо хочемо, аби на амбулаторному рівні ці пацієнти отримували безперервне лікування чи ліки, які їм потрібні.
Якщо вони будуть брати потрібні ліки від серцево-судинних захворювань, їм може не знадобитись стент.
При цукровому діабеті не можна пити таблетку кожен другий чи третій тиждень, це треба робити кожного дня. Так само з гіпертонією. Коли у Харківській області була програма реімбурсації по гіпертонії, вони мали 25% зменшення інфарктів, і на 30% зменшення інсультів. За 1 рік!
 |
| Уляна Супрун: “Усі йдуть до лікарів, якщо вони вже хворі, а не тоді, коли вони здорові. Ми будемо займатись громадським здоров’ям, а не лікуванням” |
– Скільки і при якому навантаженні по кількості угод з пацієнтам може отримувати лікар?
– Заробітня плата сімейного лікаря залежатиме від ефективності роботи. За обслуговування кожного пацієнта держава платитиме в середньому 210 гривень на рік.
У середньому очікується, що лікар укладатиме близько 2000 договорів та відповідно дбатиме про здоров’я 2000 пацієнтів.
Для лікарів буде фінансовим стимулом вести більше пацієнтів. Пацієнт матиме право будь-коли змінити лікаря, якщо його не влаштовуватимуть надані послуги.
ФІНАНСУВАННЯ МЕДИЦИНИ
– Ми зустрічаємо одразу після бюджетної ночі – не можемо не спитати про фінанси. ВООЗ каже, що для того, аби медицина розвивалася і ефективно працювала, вона має отримувати 10-15% від загальнодержавних витрат. Яка буде ситуація у 2017-му році: скільки грошей отримає медицина?
– На 2016 рік на всю охорону здоров’я було передбачено 74 мільярдів гривень, з них для відомств, які підпорядковані МОЗ, – 54 мільярдів гривень. На наступний рік всього закладено 88,67 мільярдів гривень. З них для відомств МОЗу – 68,9 мільярдів гривень. З цілого бюджету це майже 9%. Але якщо говорити про ВВП, то це біля 3,2%.
В ідеалі це має бути 7-10% від ВВП, а від загального бюджету – 10-15%. Але в Україні проблема не лише в тому, скільки бюджетних коштів виділяється, а в тому, що вони використовуються неефективно.
Візьмімо бюджет МОЗ. Зовсім мала його частина йде на оплату праці самого міністерства, наступна частина фінансування – спеціальні програми. Тобто державні закупівлі ліків та медичних виробів, на будівництво ОХМАТДИТу, 2017 році це буде ще реімбурсація ліків, на неї виділено 500 мільйонів гривень.
Але найбільше грошей йде на медичну субвенцію – 55 мільярдів гривень.
Як це відбувається зараз? Вона розподіляється по областях, області розподіляють по районах, далі це розподіляється ще по містах та територіальних громадах.
Гроші не даються на пацієнта, вони роздаються, щоб підтримати інфраструктуру.
Ми оплачуємо комуналку та зарплату всіх працівників, але дуже мало грошей лишається, щоб заплатити саме за ліки для пацієнтів, або на витратні матеріали. Наприклад, у бюджеті 2016 року було лише 18 мільйонів гривень на придбання витратних матеріалів і 137 мільйонів – на купівлю медикаментів для регіонів.
Тобто на ті, речі, які пацієнт може побачити, залишається дуже мало.
Як відбуватиметься зміна системи фінансування? Ми беремо цю субвенцію і передаємо її на державне страхування і оплачуємо медичні послуги.
Я, як пацієнт, сьогодні зранку пішла до лікаря, мені зробили рентген. Державне страхування оплачує і роботу лікаря, і рентген.
Пацієнт буде бачити різницю у тому, що не буде платити за кожну річ, коли він йде у лікарню.
У 2017 році це розпочнеться на первинній ланці, а у 2018 році на вторинній.
 |
| Уляна Супрун: “Пацієнт буде бачити різницю у тому, що не буде платити за кожну річ, коли він йде у лікарню” |
– Проблеми нестачі грошей – давнішні і справа не лише у форматі розподілу грошей. Наприклад, коли раніше впроваджувалася реформа екстреної медицини, теж розраховувалося, що мають бути лікарні більш обладнані, але їх насправді немає. Навіть в Києві їх немає.
– Ми неефективно використовуємо те фінансування, що у нас є. Ми розподіляємо на багато лікарень, замість того, щоб зробити одну.
Ми зараз маємо в одному окрузі 5 лікарень, які на 15-20% обладнані, як вони повинні бути. Замість цього ми будемо концентруватися на одній лікарні, яка зможе мати 100% всього, що потрібно.
Чому в великому місті потрібно 15 МРТ? Не потрібно! Потрібно 2-3. Нехай вони будуть в поодиноких центрах, а лікарі з інших лікарень зможуть висилати своїх пацієнтів на ці МРТ.
У лікарні невідкладних станів МРТ буде, але для більшості інших це не потрібно, їх пацієнти можуть приїжджати звідкись.
Нещодавно я була в Одесі у військовому госпіталі. Вони там ремонтують новий корпус, де будуть встановлювати свій МРТ.
Я питаю: “А зараз куди йдуть вояки, як їм потрібно зробити МРТ?”
Відповідають: “Тут зараз біля нас є лікарня, яка має МРТ, але ми платимо за послуги”.
То чому їм робити за кілька мільйонів гривень ремонт і купувати за кілька мільйонів доларів МРТ, як у них тут є поряд?
Тобто якщо буде два МРТ, кожен з них працюватиме по дві-три години в день. А ми оплачуємо і людей, які сидять без дії, і електроенергію, яка для цього апарату величезна.
Ми мусимо трохи відійти від цього і зрозуміти, що потрібно ефективно використовувати те обладнання, що у нас є. Щоб цей МРТ працював 12 годин на день, кожні півгодини мають бути пацієнти.
Це є лише одна річ. Є дуже багато лікарень, які на 50% обладнані. Якби ми їх звели разом, то мали б менше лікарень – але вони всі були б обладнані, і ми би не дублювали послуги в лікарнях поруч.
ОКРУГИ, РЕОРГАНІЗАЦІЯ ПРАЦІ ТА “ЗОЛОТА ГОДИНА”
– Правильно ми розуміємо, що в кожній умовній області можна виділити такі госпітальні округи, де 100% можна обладнати одну хорошу лікарню інтенсивної терапії? У вас є ці розрахунки?
– Правильно. І є програми, які закладені вже у 2017 році, та будуть передбачені на 2018 рік.
У 2017 році є програма на ангіограми, щоб у кожній області був центр серцевої хірургії, щоб можна було надавати цю допомогу.
У наступному році госпітальні округи мають скласти інвестиційну програму і подати нам, щоб ми на 2018 передбачили виділення бюджетних коштів, щоб допомогти удосконалити всі госпітальні округи. Приміром, одній лікарні потрібно зробити ремонт і придбати якесь обладнання, в іншій лікарні – щось інше.
Подивіться на Київ. Скільки тут є лікарень, які є вже на дуже високому рівні. Тут, насправді, не дуже потрібно щось змінювати. Можливо, завершити роботу над ОХМАТДИТОМ, але в нас є 5 лікарень дуже високого рівня, які надають послуги серцево-судинної хірургії тощо.
Ми мусимо подумати, як ми маємо використовувати наше фінансування, талант і досвід, щоб мати це по всій Україні.
Я, як пацієнт, можу піти в будь-яку лікарню. Я не прив’язаний до свого госпітального округу. Кожну область ми ділимо на 4 частини. У кожному з таких округів має бути одна лікарня інтенсивної терапії другого рівня, де є все і протягом 24-х годин на день, і всі послуги, які потрібні.
Крім неї – дві лікарні нижчого рівня, чотири лікарні ще нижчого рівня, амбулаторії, діагностичні центри, реабілітаційні центри. Це будуть заклади, які потрібні для надання послуг населенню у цьому окрузі.
Але кількість цих лікарень мають визначити на місцях – вони краще знають свої потреби. Наприклад, у гірському районі на Закарпатті можуть хотіти мати не одну лікарню інтенсивної терапії, а дві. Бо люди не можуть доїжджати. Вони можуть мати дві, але найменше одну.
 |
| Міністр каже, що кількість лікарень мають визначити на місцях: “Вони краще знають свої потреби” |
– Але, наприклад, по Києву експерти кажуть, що не вистачає лікарень, куди “швидка” може доставляти пацієнтів.
– В Києві є дві лікарні, на правому березі та на лівому – 17-та лікарня та Лікарня швидкої допомоги. Туди везуть пацієнтів “швидкі”.
– Були розрахунки, що Києву потрібно до десяти лікарень “швидкої”.
– Ні насправді. Проблема є в тому, як вони зорганізовані та що не хочуть працювати 24-години на день – оперувати і бути на місці.
17-та лікарня має чотири хірурга та анестезіологів. 24 години на день вони по 12 годин позмінно працюють.
Не всі лікарні хочуть так працювати. Лікарі хочуть прийти о 9-й та піти додому о 6-й. Ніхто не хоче працювати на вихідні. Щоб вони були на місці, має відбутися реорганізація праці.
Так само, як відділення невідкладних станів, які насправді не потребують багато лікарняного обладнання. Потрібно переорганізувати їх так, щоб обладнання і лікарі, які потрібні, були у приймальному відділенні, а не десь у лікарні.
Ви були у Лікарні швидкої допомоги? Коли заходите у приймальню, є реанімація, де можуть пацієнта одразу забрати, якщо потрібно, а є кімнати нейрохірурга, травматолога і так далі. Там сидить лікар і є його стіл, і більше нічого.
Що він може там робити? Нічого!
УЗД – десь там у лікарні. Чому його нема в нього? Чому не можна, щоб він прямо тут зробив огляд пацієнта? Чому ЕКГ не можна відразу там зробити? Чому не можна відразу на місці взяти кров? Замість того вони беруть хворого і він ходить поверхами всієї лікарні.
П’ять годин робиться те, що можна зробити за 15 хвилин, якби все обладнання було на місці. Воно є у лікарні – але процес не організований так, щоб воно було у приймальному відділенні.
Цей нейрохірург, який навчався роками, має стільки знання і досвіду, просто сидить у кімнаті і чекає, поки прийде хтось із неврологічними проблемами, замість того, щоб він або працював, або був на місці, щоб його викликати, коли проблема буде.
Багато таких речей є проблемою реорганізації, а не обладнання чи ремонту.
Це є ті речі, які повинні робити на місцях. МОЗ не має наказувати Києву, які лікарні у них повинні працювати цілодобово. Як вони повинні зорганізуватися.
Ми маємо їм дати правила: ви маєте мати для вашого населення 24-годинний доступ до якісних медичних послуг при невідкладних станах.
Київ має подумати, як це зробити. Скажуть, що на стільки то населення у нас має бути 4 такі лікарні, тут і тут вони мають бути територіально, вибрати вже наявні лікарні і почати працювати у цьому напрямку.
Рівне, наприклад, має вибрати одну таку лікарню, там не багато людей. Вони вибирають одну, щоб вона була обладнана, зорганізована, цілодобова, щоб пацієнтів могли везти з цілої області, якщо потрібно.
Трохи далі від міста мають бути лікарні, де можна викликати лікаря для невідкладних станів, якщо треба швидко когось завести. Ми запланували для цього “золоту годину”.
Це ідея від війська: колись американці гарантували своїм військовим, що в разі поранення за годину вони побачать лікаря.
Зараз у США є 15 хвилин для лікаря. Вони потужна армія. Військо змінило свою систему так, щоб за цю “золоту годину” хтось по дорозі надавав допомогу. Так вдалося зменшити смертність на 75-80%. Все концентрувалося на тому, щоб доставити пацієнта швидко до лікаря і надати допомогу.
 |
| Супрун наполягає, що п’ять годин не може робитися те, що можна зробити за 15 хвилин |
У нас є план “золота година”, але дороги в Україні не завжди нам дають це зробити…
Територіально ми плануємо, щоб лікарня інтенсивної терапії другого рівня (найвища), була не далі 60 хвилин від найдальшого пацієнта.
Тут ми маємо співпрацювати з тим, хто відповідає за інфраструктуру, за дороги, по яким мають доїжджати машини “швидкої допомоги”. З містами, щоб вони надавали приміщення для лікарів, фельдшерів або ФАПів.
Є багато інших речей, які не лише МОЗ може робити.
Інфраструктура також має мінятися з нашими госпітальними округами. Обласні та міські ради мають розуміти, які дороги є найважливішими – це дороги, які їдуть в лікарню, їх треба ремонтувати, а не там якусь іншу. Так само зі школами.
Це допоможе не лише лікарням, але й формуванню інфраструктури в областях. Це допоможе всім, бо охорона здоров’я торкає кожного з нас, або ми маємо дітей, або наші батьки, або ми самі колись будемо в лікаря або в лікарні.
Кожен з нас має зацікавлення, щоб воно покращувалося. І як ми сформуємо думку, що це залежить не лише від МОЗу, а від кожного з нас, щоб ми по-іншому думали і, як пацієнти, вимагали багато речей, які не вимагаємо.
– Що ви маєте на увазі?
– Сьогодні була у поліклініці. Гарна поліклініка, але всі приходять о 8-й годині й сидять чекають, коли лікар буде.
Ви йдете до перукарні. Ви попередньо дзвоните, запитуєте коли буде перукар і записуєтесь на конкретний день і годину. Приходите, півгодини і додому.
А чому поліклініка не може це робити? Це є такі речі, що якщо їх організувати, то люди будуть хотіти йти до цієї поліклініки і цього лікаря.
– По закону, Кабмін має призначити Наталію Шолойко державним секретарем МОЗ. Що ви будете робити, якщо це призначення таки відбудеться?
– Я мала розмову з прем’єром і міністром Кабінету міністрів про цю ситуацію. Вони погодились, що не будуть її призначати без спецперевірки. І це теж стане перешкодою до того, аби вона не стала Держсекретарем.
Зараз є скарги, які подані проти цього призначення, розпочався судовий процес. Після його закінчення буде оголошений новий конкурс.
Але справа не в тому, що ми не хочемо держсекретаря. На цьому тижні ми маємо зустрітися з комісією, яка вибирає держсекретаря. Я думаю, що нинішні вимоги до Держсекретаря не є правильними. Зараз вони вимагають людей, які працювали в цій системі довгий час. А ми хочемо нових людей з іншими ідеями.
Мені б хотілося, аби хтось зрозумів, як працює цей процес тут в МОЗ – він такий неефективний! Я не хочу людину, яка дуже добре розуміється на МОЗівських процесах.
Я хочу нову людину, яка зможе організувати процеси так, аби один лист не йшов до мене з кабінету в кабінет 15 днів – а не людину, яка працює в цій системі 10 років і розуміє, як по-чиновницьки відповідати на листи.
– Чому вся команда МОЗу носить хустинки-намитки?
– Після того, як Олександр Лінчевський опублікував лист з проханням до лікарів не призначати надмірну кількість безрецептурних ліків для лікування ГРВІ та грипу дітям, усі хто підтримують доказову медицину почали носити намитки.
Гроші за намитки йдуть на різні цілі. Зелені – для лікування АТОшників з ПТСР. Чорні – на армію. Для нас це така майже благодійна акція.
Comments are closed.