“Ніколи не планував бути режисером”, – Ростислав Держипільський про арт-проект “Оскар і Рожева Пані” та вистави на сході

14 листопада на сцені Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької відбудеться прем’єра унікального театрального арт-проекту «Оскар і Рожева Пані» — за мотивами роману Еріка-Еммануеля Шмітта. Режисер Івано-Франківського драматичного театру імені Івана Франка Ростислав Держипільський за ініціативи відомої української актриси Ірми Вітовської вирішив “екранізувати” роман на сцені. Це не лише творча подія для колективу, а й привід до вирішення важливої соціальної проблеми – створення в Україні доступної системи паліативної допомоги для важко хворих дітей.

До теми. Ростислав Держипільський отримав почесне звання «Народний артист України».

Джерело: Високий замок

— 14 листопада ваш театр у Львові представить благодійний проект “Оскар і Рожева Пані”. Чула, що це складна вистава. Що спонукало взятися за цей твір?

— Ініціатором проекту є моя однокурсниця Ірма Вітовська — актриса театру і кіно. Ми неодноразово говорили з нашим викладачем, актором театру імені Марії Заньковецької Богданом Козаком, на тему, чи театр має бути космополітичним явищем, який не має реагувати на ті речі, які є у суспільстві і державі, чи має нести політичний характер, чи милосердя…На мою думку, яку поділяє також Ірма Вітовська, театр має бути в авангарді того, що відбувається. Ми повинні показувати те, що діється з нами і нашими близькими. Театр не має бути байдужим до навколишнього світу. Це стосується і паліативної допомоги — допомоги невиліковно хворим дітям. Є діти, які ще мають шанс вилікуватися, а є діти, яким фактично “оголосили вирок” і які доживають свої останні дні. У Європі давно діють центри паліативної допомоги. Там дитина доживає останні години, але їй дають шанс прожити ці дні чи години якісно і повноцінно. У нас на таких дітях ставлять хрест. А ми своєю виставою хочемо привернути увагу суспільства до проблем створення таких центрів в Украї­ні. Хоча у Надвірній вже є такий центр, але він наразі єдиний.

— Колись ви були актором театру. Відтоді, як стали керівником театру імені Івана Франка, вивели цей заклад на високий рівень. Про театр заговорили не лише в Україні, а й у Канаді, США. І це при тому, що ви були наймолодшим директором в Україні. Що довелося змінити у театрі, щоб вивести його на інший рівень?

— У 2008 році я очолив Івано-Франківський театр, коли він переживав не найкращі часи. Розумів, що насамперед треба було змінити ставлення до нього спочатку самого Франківська загалом до мистецтва і духовності. Завжди кажу, що, окрім економіки, на першому місці мають бути духовність і культура. Тоді буде економіка! Наші політики перед виборами про це говорять, а як тільки доходить до діла, культура знову опиняється на задньому плані. І у цьому наша велика проблема. Ми в Івано-Франківську для початку створили такий собі міф, що у театр сьогодні ходити модно. Це — престижно. І ми це довели. В Івано-Франківську народ почав ходити у театр. Мені вдалося запросити на початках кращих режисерів України, які зуміли підняти наших акторів на вищий рівень.

— Коли ви почали міняти кадри у театрі, мабуть, було багато образ?

— Все було. Були і розмови, і невдоволення… Але разом зі мною прийшло багато молоді з Інституту мистецтв при Прикарпатському університеті, де я викладаю. Тоді я був актором і вже там викладав. У мене був випускний курс, який я за собою і “потягнув” у театр. Це було вливання нової крові. І от актори, які були у театрі середнього і старшого віку, “засвітилися” по-іншому разом з молоддю. Старших акторів, які вже не грали, я повернув до театру. Бо мусять бути корифеї. Навіть якщо їх нема, то їх треба створити, щоб молоде покоління мало з кого брати приклад.

— Це тепер ви — відомий режисер і худрук театру. А колись співали у гурті “Галілео Галілей”. Чому пішли з гурту?

— Коли прийшов молодим актором до театру, ми з моїм другом, а потім і кумом Валерієм Лизачуком, який зараз живе у Львові, створили гурт “Галілео Галілей”. Мені досі боляче за тим гуртом, бо ті пісні, які ми тоді співали, ті речі, які ми тоді створювали, мені досі за них не соромно. Тоді нам закидали, що ми “неформат”, що випереджаємо час. Можливо, так і було. Бо українська культура, мистецтво загалом тоді не було в тренді. Важко тоді було з фінансами, неможливо було розкрутити гурт, проштовхнути. Тепер розумію, що палиці в колеса нам ставили спеціально, штучно створювали бар’єр для української пісні… І тоді я поїхав до Києва.

— А може, вже тоді розуміли, що ваше майбутнє — у театрі? Вірили, що станете режисером?

— Ніколи не планував бути режисером. Був актором. Життя так склалося, що, викладаючи на акторському курсі, я зі студентами робив виставу — дипломну роботу за однойменною повістю Марії Матіос “Солодка Даруся”. Ми настільки з випускниками фахово це зробили, що я зрозумів — я це можу робити. Потім поставив ще одну постановку — і про неї заговорили. Зрозумів, що можу принести більше користі не як актор, а як режисер. Правду кажуть: якщо народжуються гарні діти, їх треба народжувати. Так було і у моєму випадку. Якщо виходили хороші роботи, їх треба було робити.

— Не виникає бажання разом з акторами вийти на сцену, як це роблять інші режисери?

— Деколи дуже хочеться. Але це треба було робити від самого початку. Природа акторського існування і режисерського дещо різна. Актор мислить зсередини, а режисер має бачити об’ємно. Комусь, можливо, це вдається поєднувати. Я ж на певному етапі зрозумів, що мені це фізично заважко.

— Вас іноді називають націоналістичним режисером, попри те, що має­те у репертуарі “Ромео і Джульєтту” та інші зарубіжні твори…

— Завжди вважав себе щасливою людиною у тому, що можу ставити те, що я хочу. І ніколи не ставлю того, що треба. Що стосується “Солодкої Дарусі” і “Нації” Марії Матіос, коли прочитав, вже бачив картинки і розумів, що маю це поставити. Складалося враження, що у мене з’являється паралельне життя, коли народжується нова вистава. Мені завжди хотілося показати УПА, бандерівців такими, якими вони були насправді, а не плакатно. Щоб не народжувати у молоді негативу до тих подій і тих людей. Я хотів сучасними виражальними засобами показати всю трагедію на прикладі людини чи цілої родини, тоді це сприймається по-іншому.

— Ви свою “Націю” возили на схід України. Якими є ваші враження від поїздки?

— У січні цього року ми їздили з “Нацією” у Сєвєродонецьк, Сватово і Кремінну. Було дуже страшно. Бо це ті території, які були окуповані і звільнені. Ми прекрасно розуміли, що там є багато симпатиків так званих ЛНР і ДНР. Було дуже страшно, бо я не сам їхав, а віз всю трупу нашого театру. Коли ми приїжджали і заходили, нас сприймали негативно. Колючі погляди, запитання на кшталт: “Чего сюда приехали?!”. А після вистави ті, хто був за “ополчєніє”, підходили до нас і казали: “Ну ми нє зналі, что такоє било. Ізвінітє. Оказиваєтся, у вас тогда било то, что проісходіт у нас сєйчас”. Вони плакали і просили пробачення. І обіцяли, що будуть тепер на всі речі дивитися по-іншому. Просили, щоб ми приїжджали до них ще. Комбат із Західної України, який нас зустрічав, казав після вистави у Сєвєродонецьку: “Я автоматом не можу примусити їх любити Україну, а ви своєю виставою зародили у них паростки любові”.

— Але ж ви ризикували не лише своїм життя, а й життям свого колективу…

— Розумів, що там страшно. Але страшно не лише нам, а й тим хлопцям, які там воюють. Я нікого не примушував. Були такі, що відмовилися і не поїхали. І я їх не осуджую. Сказав, що нас запросили, нас хочуть там бачити. Хто може, прошу зголошуватися.

— Курйозні випадки під час вистав трапляються?

— Ой, багато. От, наприклад, у виставі “Мамо, повернись” про заробітчанок. За прикутим до ліжка синьйором доглядає українська жінка. Там є такий момент, коли синьйор сидить в інвалідному візку, а потім світло переводять в інший кінець сцени, звучить пісня, і інвалід має у темряві швиденько перебігти і лягти у ліжко для наступної сцени. Освітлювачка неправильно спрацювала. Коли синьйор встав, все світло пішло на нього. І наш герой раптом встав на ноги. Актор не розгубився. Впав на підлогу і почав доповзати до ліжка. У залі — регіт…

— За яким принципом підбираєте акторів?

— Завжди людей відмовляю від роботи у театрі, пояснюю, що це дуже важка професія. Якщо у людини є сумнів, що вона може існувати ще десь, робити якусь іншу роботу, то переконую йти на ту іншу роботу. З такої людини актора не вийде.

— Зараз — важкі часи. Людям не вистачає на хліб, а що вже казати про квиток до театру. Як виживаєте?

— Держава дає кошти лише на зарплату та енергоносії. І більше ні копійки. Та, попри це, дякувати Богові, ми не нарікаємо на брак глядачів — люди ходять до театру. Якщо це якісний продукт, на нього підуть. Театр — це та віддушина, якої зараз так усім бракує. Є два храми — церква, яка лікує душу, і театр, який сміливо можна назвати храмом культури.

— А кошти на декорації звідки берете?

— Я — за мінімалізм на сцені. Не завжди яскраві красиві декорації — гарантія успіху. Наша “Солодка Даруся” має дві лави і стіл, та це не завадило збирати повні зали і мати шалений успіх. Бо не декорації, а актор має бути центром Вселенної — і героєм, і декорацією, і всім реш­та… Я — проти штучності. Можна працювати за рахунок світла, відео.

— Ви суворий керівник?

— О… під час репетиційного періоду буваю іноді навіть дуже суворим — можу кричати. Та, попри це, дуже люблю акторів. Вважаю, що це — боги, без них не було би театру. Це ті люди, заради яких глядачі приходять на виставу. Попри те, що роблю зауваження, завжди розумію, що актор — не комп’ютер. Не машина, яку можна запрограмувати. І завжди згадую, що також колись був актором…

Довідка «ВЗ»

Ростислав Держипільський народився 7 жовтня 1975 року у Косові на Івано-Франківщині.Школу закінчив із золотою медаллю. Випускник історичного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Паралельно навчався на акторському відділенні Львівського вищого державного музичного інституту ім. М. Лисенка при Львівському академічному театрі ім. М. Заньковецької (курс н. а. України, професора Богдана Козака), який закінчив у 1998 році.  З  2008 року —  директор Івано-Франківського обласного музично-драматичного театру ім. Івана Франка. Лише за перші два роки керівництва театром поставив 16 нових вистав (найвідоміші — “Театр”, “Солодка Даруся”, “Нація”).