Гурт “The Вйо”, незмінним фронтменом якого виступає Мирослав Кувалдін, є одним із найстарших нині виступаючих українських гуртів. Регі-колектив було засновано 1991 року в місті Кобеляки і проіснував до 2000-го. Тоді Кувалдін пішов працювати ведучим на телеканал М1, завдяки чому став відомим широкому загалу.
У 2008 році гурт знову об’єднався і минулоріч випустив альбом “Мапа”. Окрім того, Кувалдін часто їздить у зону АТО з концертами для солдатів і навіть написав пісню-гімн для 24-ї механізованої бригади Збройних сил України.
Мирослав Кувалдін розповів INSIDER про те, наскільки змінилася українська музична індустрія за останні 20 років, чи справді потрібні концерти в зоні бойових дій і про соціальний меседж, який має нести артист.
– Нещодавно ви виступали на Zaxidfest. Які враження від фестивалю? І як вам виступ Matisyahu?
– Zaxidfest мені видається найкрутішою фестивальною подією, що відбувається в Україні. Практика останніх років показує, що багато фестивалів вмирають узагалі, а на тих, що залишаються, артисти повторюються. Змінюються назви фестивалів, а наповнення не змінюється. Zaxidfest – це дуже приємний виняток.
Ми грали ще на першому Zaxidfest, коли це було в полі і в болоті. Тоді було 500 глядачів, 10% з них були артистами. А зараз це переросло у справжній великий фестиваль.
Заради Matisyahu ми залишилися ще на один день. Звичайно, мені сподобалося. Взагалі, цікаво спостерігати, як 10 тисяч людей танцює під відносно легку музику.
– Ви на українській сцені понад 20 років. Як узагалі змінилися фестивалі і підхід до артистів та публіки за цей час?
– Ми живемо в доволі комерційних реаліях. Я пам’ятаю, що на початку 1990-х всі виїжджали на ентузіазмі й дякували Богу, що нам узагалі вдалося зібратися. А зараз уже все нормально: біотуалети, намети, як і в будь-якій європейській країні.
 |
| Фото Дмитра Коміссаренка |
– Але найбільшою проблемою нинішніх фестивалів ви вважаєте однакові лайнапи?
– Так, це одна з головних. Є ще одна – немає чіткої “політичної програми”. Не зрозуміло, для кого цей фестиваль. От “Захід” – це фестиваль на будь-який смак.
А є більш вузькоспеціалізовані фестивалі. І мені здається, що за ними майбутнє. Люди мають знати, що вони їдуть на тяжку або легку музику. Щоб на фестивалі для готів усі знали, що там можна вирити могилку, а на регі-фестивалі – не буде м’яса. Це було б цікавіше.
– До речі, якщо вже казати про субкультури: останніми роками майже не видно чіткого розподілу. Раніше були готи, емо, панки тощо, а зараз – хіпстери та й поготів.
– Я теж про це думав. Мені здається, що зараз субкультури розділилися на Фейсбук, “ВКонтактє” і “Однокласники”. Але вони ще самі про це не знають.
– Це за інтелектуальним рівнем чи як?
– Напевно. Інтелект, прибутки і взагалі запит на різну інформацію.
– У більшості матеріалів про вас і гурт “The Вйо” й досі пишуть “група, що стала відомою після перемоги на фестивалі “Червона рута” в 1995 році з піснею “Ґанджа”. Чи є зараз події, що можуть дати гурту такий старт?
– Не знаю. Сподіваюся, що на “Заході” чи інших фестивалях такі схеми працюють. Схеми, коли представники лейблів чи букінгових агентств ходять і відшукують людей, якими можна було б займатися.
А таких фестивалів як “Червона рута” поки що немає. Потрібен потужний інформаційний майданчик. Але мені здається, що зараз цим ніхто не переймається. Такими майданчиками стали всілякі “Голос країни”, “Україна має талант” і т.д. І вони діють за тією ж схемою, що раніше працювала “Червона рута”. Але в 1993-1995 роках достатньо один раз було показати україномовну пісню по телебаченню, щоб гурт став популярним. Зараз це потрібно робити частіше.
Цим шляхом йшла “Територія А”. Коли невідомі виконавці за рахунок повторювань і вакууму навколо ставали дуже відомими. І в нинішніх умовах це можливо. Просто навіщо морочити собі голову з п’ятьма бородатими дядьками з рок-гурту, які читали книжки і мають якусь життєву позицію, плюс секс-наркотики-рокенрол, якщо можна взяти одного “солодкого перчика” і знати, що з ним не буде проблем. Та й “бабки” простіше ділити.
– Як ви вважаєте, “The Вйо” – популярний гурт в Україні?
– Для мене – так. Найпопулярніший в Україні. І для моєї мами (сміється, – ред.).
Мені здається, що в нас стиль регі перебуває в андерграунді. В сусідній Польщі, якщо ти глянеш хіт-парад, принаймні одна регі-пісня там буде. Там це вже стало поп-культурою. У нас поки що ні, і не знаю, чи це станеться колись. Ми робимо доступну музику. Не знаю, популярна вона чи ні, але доступна.
– Слухаючи ваш останній альбом, я не сказав би, що ви граєте класичний регі.
– Ну, ми ніколи класичний регі й не грали. Я просто сам уже став заручником цієї історії. Про нас згадують як про регі-гурт, через це й сам кажу про регі.
– Які цілі ви ставите перед собою як перед гуртом?
– Світове панування і все таке, так? А насправді, ще й досі цікаво поїздити світом. Щоб усюди любили, запрошували, чекали, розуміли та підспівували.
 |
| Фото Дмитра Коміссаренка |
– Я прочитав у ваших інтерв’ю, що ви вже п’ять років не курите канабіс. І в мене, чесно кажучи, не сходиться: як це – грати регі й не вживати наркотики? 🙂
– Ну, давай почнемо з того, що ґанджа – не наркотик. У віці 16 років це мене дуже змінювало, відкривало свідомість. А потім ця свідомість як відкрилась, то, в принципі, і не закривається. І не має сенсу ризикувати, “носити на кармані” що-небудь, за що тебе можуть на п’ять років кудись відправити.
А ще я став батьком. Теж багато чого переусвідомив. Одна річ – коли ти в статусі дитини і можеш собі дозволяти чимось балуватись. Інша – коли ти батько і маєш щось показувати своїм прикладом.
А третє – незважаючи на те, що я не вживаю, я продовжую підтримувати “Марші свободи”, залишаюся прибічником тієї думки, що трава – це не тема для того, аби саджати людей у тюрму, ну і взагалі за легалізацію.
– Ви, до речі, не порушували цю тему під час зустрічі з Порошенком?
– Ні. Та я взагалі не дуже зрозумів, що там відбулося. Але, думаю, зараз йому не до цього. Хоча будь-яка проблема буває на часі, а буває не на часі.
– А навіщо взагалі була та зустріч із Порошенком і кого запрошували?
– Нас запрошували через цей вірш-звернення Кузьми, який ми записали. Тобто ті шестеро людей, що брали участь у тому відео.
Насправді, немає про що говорити. Просто приємно, що запросили зустрітися з президентом. Порошенко казав, що його відговорювали, мовляв, “нафіг вони тобі здалися?”. Я теж не зрозумів, нафіг ми йому здалися. Але є такий момент, що Порошенко, може, навіть підсвідомо, розуміє: завдяки культурі можна змінювати свідомість. Тому він попросив іти в одному напрямку з усією країною.
– Повертаючись до творчості, у гурту “The Вйо” була велика перерва в діяльності. Це було пов’язано з тим, що ви працювали на М1?
– Десь так.
– Я ще раніше запитував це в Жені Галича, який теж працював на М1, запитаю і у вас. Як вважаєте: М1 вам дав поштовх у розвитку гурту?
– Я і пішов працювати на М1, бо сподівався, що це дасть поштовх розвитку гурту й музики. А насправді мене через два роки почали запрошувати вести весілля, тоді зрозумів, що взагалі не в той бік пішов. Воно допомогло зовсім з іншого боку, який мені взагалі не цікавий. Тому, відповідно, це все й закінчилося.
– А не плануєте повертатися до кар’єри ведучого?
– Ні. Телебачення – то така яма, в яку, що б ти не закинув, вона навіть кругів не лишатиме. Можливо, якісь соціально гострі програми, типу “Гроші”… Та й то.
Я зрозумів, що мені навіть не буде чого дітям показати. Жодного запису моєї програми не залишилося.
– Навіть на YouTube?
– Ну, можливо, там один ролик лишився, який я сам записав. Той, де я облажався. Телебачення не лишає по собі нічого. От це інтерв’ю можна буде пізніше прочитати і сказати, про що думав Кувалдін у серпні 2015 року. А телебачення існує тільки в один момент. І я вирішив, що не варто витрачати на це своє життя.
– Багато музикантів зараз почали грати на патріотичній тематиці. Ви нещодавно записали пісню для 24-ї бригади…
– Я вважаю, що особливі часи вимагають особливих рішень. Я поїхав туди (в зону АТО, – ред.) і побачив, що вони співають пісні Віктора Цоя й Агату Крісті. Весь так званий “русский рок”. Насправді, те саме, що і сепаратисти.
Я подумав, що це відбувається тільки через те, що банально не вистачає потрібних україномовних пісень. Були поодинокі теми, але немає популярної музики, яку хотіли би пацани в армії зіграти. Тому захотілося записати пісню, яка підіймала би бойовий дух наших захисників, і яку було б легко заспівати під гітару.
– Як ви взагалі ставитеся до концертів у зоні АТО? Вони справді допомагають солдатам?
– Я думаю, що так. Люди сидять в окопах, не бачать ні мами, ні дружини. Нічого хорошого не бачать. А музика – це все ж таки стан, який відрізняється від того, що там відбувається. Тож я і сам їжджу, і іншим раджу.
Мене нещодавно покликали на якийсь телеканал і поставили питання пісень про мир. У мене є декілька пісень суто про мир. Але зараз їм не час звучати. Про мир зараз мають співати музиканти в Росії.
– Коли гурт “The Вйо” повернувся на сцену в 2008-му, це фактично був один із перших реюніонів на українській сцені. Я знаю, що ви доволі тісно пов’язані з гуртом “Брати Гадюкіни”, ваша дружина там грає. Як ви поставилися до їх реюніону?
– Якщо немає тобі що сказати, то сиди і мовчи. А якщо є, то чому б не об’єднатися і не почати робити. Я позитивно до цього ставлюся. Мені здається, що “Гадюкіни” – чи не найкращий колектив в Україні.
Зрозуміло, що навантаження Кузіної іронії і ставлення до світу зараз не вистачає, але я думаю, що вони розберуться. Перший альбом (після повернення, – ред.) – це те, що накипіло за п’ять років. А зараз вони ввійдуть у робочий режим і все буде нормально.
 |
| Фото Дмитра Коміссаренка |
– А як ви поставилися до реюніону “П’ятниці”? Це просто також регі музика, тому й питаю.
– “Белая вата, красная вата…” (посміхається). Хочуть чуваки грати – нехай грають. “П’ятниця” завжди мені здавалася дуже крутим проектом. Але для того, щоб відмовитися від грошей, треба бути дуже сильною людиною. От у нас це зумів зробити Вакарчук. Він одразу потрапив у чорний список. Узагалі, для рок-музиканта бути забороненим в якійсь країні, то велике щастя зараз.
– Ви плануєте новий альбом?
– Так, пишу потрошку. Але зараз я почав думати не альбомами, а синглами. За рік чи за два назбирається синглів із дванадцять, а потім зберемо це в альбом.
– Як ви вважаєте, музика має нести певний соціальний меседж?
– Так. Зрозуміло, що можуть бути і легкі пісні ні про що. Але раз через раз ти маєш заявляти про свою позицію. Мені дуже важко чути гурти, які, маючи можливість і нагоду сказати і бути почутими, не використовують її.
– Ви можете назвати вашу пісню, яка несе той самий меседж, що ви хотіли би транслювати своїм слухачам?
– Так, ми нещодавно записали першу англомовну пісню Freedom, в якій є слова про те, що всі люди, всі країни і всі нації мають бути вільними.
Comments are closed.