Морпіхів не залякати

Градус напруги у Криму не знижується. Уже другий тиждень українські військові частини на півострові – в блокаді військових російських. У наших вимагають здати зброю та здатися самим, погрожують штурмом, провокують, навіть пробують підкупити. У відповідь чують лише про вірність присязі народу України.

Морські піхотинці на навчаннях. Фото: Тарас Грень

У понеділок нам вдалося зідзвонитися з батальйоном морської піхоти у Феодосії. Вони у російській блокаді з 28 лютого.  «Репортер» поговорив зі старшим лейтенантом Анатолієм Мозговим.

– Анатолію, яка зараз ситуація в частині й навколо неї?

– Блокада продовжується. Вхід у частину – через контрольно-пропуск­ний пункт, але через кордони російських військовослужбовців. В’їзд сюди унеможливлений, тобто забарикадовано все. Росіяни перевіряють документи наших, навіть записують імена та прізвища. Ось так.

– Росіяни вже не ховаються, не кажуть, що вони – самооборона?

– Я ж не маленька дитина і особовий склад нашої частини теж не маленькі діти. Ми служимо тут не перший рік і декого з них теж знаємо не перший рік. Разом з ними брали участь у спільних парадах, навчаннях. Тобто сумніви в тому, що це російські військовослужбовці, можуть висловлюватися хіба по телевізору.

– Як настрій у наших морських піхотинців?

– Почуваються добре. Відчуваємо підтримку населення, як місцевого, так і з інших регіонів країни. І грошима підтримують, і харчами, і мобільні рахунки поповнюють. Але ми розуміємо, що наше майбутнє залежить від політиків. За це переживаємо, як усе вирішиться, які нам командування віддасть накази. А так – чергування в посиленому режимі, на провокації не піддаємося, на всі заклики російського керівництва здати зброю чи здатися, звісно, відповідаємо негативно.

– З росіянами контактуєте. Вони самі хоч знають, навіщо прийшли?

– Розмов було дуже багато. Спочатку вони нічого не розуміли, виглядали деморалізованими. Може, зараз їм уже ситуацію прояснили, не знаю, вони з нами своїми планами не діляться. Дехто з їхнього керівництва і хабарі пропонували, і залякували, казали, що ми все одно звідси підемо…

– А стосовно самооборони що можете сказати – це місцеві?

– Самооборони тут декілька різновидів. Вони у цивільному. Є тут і місцеве населення, а ще є багато приїжд­жих. Зараз переправа у Керчі взагалі не контрольована, тому сюди завезли дуже багато росіян. Вони вводять в оману місцевих, підбивають їх на незрозумілі речі. Йде психологічна війна, розповідають якісь небилиці, про те, як гарно буде жити у Росії, або як бандерівці прийдуть і будуть усіх різати. Коли, хто тих бандерівців бачив?

– На вас як тиснуть?

– Зараз воно трохи зменшилося. Тобто тисне лише їхня присутність, а ще листівки роздають – звільняйтеся, пишіть рапорти, переходьте на наш бік. До цього було дуже багато різних методів: і світло нам вимикали, і під огорожею бігали, кричали, намагалися перелізти, проламати ворота. Та різне було…

– Найважча ніч?

– На 3 березня, коли нам поставили ультиматум: або складаєте зброю, або штурм.

– Що допомагає найбільше?

– Бойовий дух, згуртованість, дружба.

– Але штурму так і не було. Як вважаєте, була реальна загроза чи тільки слова?

– Не знаю, ми готувалися до всього. Ми люди військові, залякати нас дуже важко. Коли нас залякують, ми завжди показуємо зуби.

– До вас навіть приїжджало домовлятися самопроголошене керівництво Криму. Що саме обіцяли?

– Підвищені російські зарплати, квартири, всі блага. Хто чого хоче, те й матиме, лише переходьте на бік якоїсь незрозумілої неіснуючої республіки. Звісно, ми відмовилися.

– А щодо сімей військовослужбовців, їх не чіпають?

– Зараз реальних погроз немає. Але всі ми переживаємо за наші сім’ї, це один із тих факторів, який від нас не залежить. Ми дуже переживаємо.

– Не задумувалися, аби сім’ї таки на певний час переїхали? У нас тут дуже багато людей готові їх прийняти.

– Так, до нас надходили такі пропозиції, але навіщо розпалювати паніку? Поки що ситуація не ясна, навіщо тікати, все кидати? Ми продовжуємо виконувати свій обов’язок, надіємося на краще.

– В Україні зараз багато кампаній для підтримки армії – і написання листів, і передача продуктів… До вас це доходить?

– Усе доходить, все відчуваємо, все бачимо. У нас є інтернет, і новини ми дивимося. Найбільше, що нам не подобається, це брехня з російських телеканалів – як вони показують, що хочуть допомогти Україні.

Нам зараз не вистачає ясності. Якихось фактів, підтримки, щоб люди заспокоїлися, знали, що їх очікує, аби нам сказали, що буде завтра. Всі хочуть спокою, нормально жити, працювати, мати сім’ю, бачити, як діти ростуть. Цього хочеться.