Минулого тижня на Прикарпаття прибули семеро школярів з Арлінгтону (США). Це американське місто є побратимом Івано-Франківська, а такий обмін школярами відбувся вперше. Разом із дітьми прихав і Малкольм Філіпс, або, як він себе називає — афроукраїнець дядя Міша. Чоловік ходить у вишиванках, добре говорить українською та мріє одружитися з українкою.
Любов з дитинства
Вперше він почув про Україну 50 років тому, коли жив у місті Пітсбург (Пенсільванія). Там з ним до школи ходило багато дітей зі Східної Європи: чехи, словаки, румуни, росіяни та українці. Наших було дуже багато.
«Найкращий друг мого діда був українець — Святослав, — з посмішкою пригадує Малкольм. — Пам’ятаю, мені було п’ять років, як дід пояснював, що Славко — українець, а не росіянин. Він уже тоді знав різницю».
Згодом любов до українського лише поглиблювали вареники та сирники, бо той Славко не раз запрошував малого Малкольма у гості, де вони разом співали та розповідали один одному різні історії. Оскільки у Пітсбургу жили люди з різних країн, там часто влаштовували національні фестивалі. Українські Малкольм не пропускав ніколи.
«Американці раніше не їздили до СРСР і Китаю, — розповідає Малкольм Філіпс. — Але після того, як президент Річард Ніксон побував у Москві та Пекіні, кордони туди відкрили».
У 1975 році Малкольм уперше прибув до Львова за програмою обміну студентів. Каже, тоді досконало знав російську, але ніхто з ним не хотів спілкуватися. «Аж тоді я згадав розповіді діда про історію України та ставлення до російської мови, — сміється він. — Потім згадав кілька українських слів. Тоді люди заговорили залюбки».
Дух України
З того часу Малкольм приїздив до України понад 60 разів. Витягує свій паспорт, дає подивитись. Жодного чистого листочка — усе проштамповано українськими візами.
Часті приїзди були й через роботу, адже працював Малкольм в американському уряді. Про тодішню роботу говорить якось загадково, каже, просто спостерігав — їздив, повертався через кілька днів, записував зміни.
За цими розповідями згадався старий анекдот про те, як американці заслали свого шпигуна у гори, до гуцулів. Агент усе добре вивчив — історію, традиції, мову — вишиванку одягнув, але його одразу розсекретили, бо хто бачив чорношкірого гуцула?!..
«Ще у 1970-х я казав, що Союз розвалиться, а мене всі сприймали за божевільного, навіть на моїй роботі, — говорить Малкольм. — І зараз я бачу той дух України, а коли остаточно відійдуть люди радянської ідеології, тоді Україна стане справжньою державою. Можливо, через 25 років ситуація у вашій країні зміниться. Я в це вірю. Україна зараз переживає такі часи, як колись Америка. Всі, хто нині бачить Америку, говорять про демократію й розвиток, але це трапилося не відразу».
У розмові Малкольм часто називав себе «дядя Міша». Таке прізвисько до нього причепилося ще з 1987 року. У знайомого з Чехії зламалося колесо на скейтборді. Малкольм привіз йому нове з Америки, і той на радощах сказав: «Дякую, дядя Міша». Американцю це сподобалось.
До речі, зараз дядя Міша має дві роботи. Він є священик-волонтер при одній американській клініці, спілкується з хворими, підтримує, сповідає.
Для цього три роки вчився у семінарії, для волонтерства цього достатньо. А на життя Малкольм заробляє, працюючи в компанії з відновлювальної енергетики.
Діти з мережі
Зараз дядя Міша ще частіше приїздить в Україну, бо дуже хоче знайти собі дружину. «В українок дуже добре та велике серцем, — говорить він. — Вони аж надто добре ставляться до своїх чоловіків, навіть, якщо ті цього не цінують. Для ваших жінок на першому місці завжди сім’я та діти, як і для мене».
Малкольм уже був одружений, але 26 років тому його дружина загинула в автокатастрофі. Він дуже важко переживав той період. Має дві доньки — одну рідну та ще одну взяв з інтернату. «Вона три роки жила на вулицях Львова, потім її забрали в інтернат, — розповідає Малкольм. — Я там часто бував. І з цією дитиною ми зустрілися поглядами та відчули щось рідне. Її звати Зіта, вона циганка».
Зіті зараз 20 років. Коли Малкольм про неї говорить, то раптом у нього з’являються сльози. «Вона казала, що знайшла свого біологічного батька, — розказує дядя Міша. — Ми втратили зв’язок, я навіть не знаю, де вона зараз. Я розумію, що в неї романська кров, що таке кочування — в її природі. Та все одно молюся й не втрачаю надії, що зустріну її десь у потязі чи на вулиці».
До речі, в інтернетівських соціальних мережах у Малкольма десятки дітей. «Більшість із них з інтернатів, але вони не всиновлені, ми просто спілкуємося, — каже «багатодітний батько». — Я бачив як вони всі виростали, а у чотирьох був священиком на весіллях».
Колекція вишиванок
У Франківську йому дуже подобаються Вірменська церква, ратуша, фонтан на Вічевому майдані, а також невеликі розміри міста, бо, гуляючи центром, завжди можна зустріти знайомих. А гуляє дядя Міша завжди у вишиванці. І не лише тоді, коли прилітає до України. Часто одягає їх у США, наприклад, до церкви, коли веде богослужіння.
«В Америці я хвалюся, що в мене з десяток вишиванок. Так і є, але вони не оригінальні, просто схожі на українські, – зізнається чоловік. — Тут кажу правду, що лише чотири, бо місцеві люди розуміються».
На старість дядя Міша взагалі планує перебратися в Україну. Він навіть купив землю у селі Спас Старосамбірського району, що на Львівщині. Каже, там дуже красива природа, багато знайомих, інтернат, де він часто буває та допомагає.
«Але зараз я думаю, аби купити землю десь біля Івано-Франківська й жити тут, — мріє Малкольм, — а ту хату подарую інтернату. Я дуже хочу, аби люди знали, що Україна — класне місце, й сюди треба їхати. І буду заманювати сюди інших людей з грошима».
