Колись на це місце казали у місті «городчик». У тому сенсі, що й сад, і заграда. Ідеальному місту був потрібний ідеальний сад.
Крім бездоганного планування, визначальною ознакою ідеальності стала абсолютно точно спроектована відповідність розмірів міста і саду. Майже так само, як співвідношення кулака до розміру серця у кожної людини, пише пише Тарас Прохасько у своїй черговій колонці на порталі Збруч.
Городчик облаштували на одному фраґменті розвалених австрійцями фортифікацій. Така собі мініатюра краківських плантів. І власне на тому відрізку, за яким зі старого середмістя почало, як з обрізка виноградної лози, веґетувати нове люксусове місто. Маленький парк, безконечна стрічка замкнутого променаду, велетенська клумба посеред цієї площини. З одного боку городчика – задній бік останнього каре довколоратушного ринку. З іншого – провінційна розкіш громадських палациків, збудованих після великої містової пожежі екстравагантним проповідником архітектурного історизму Яном Томашем Кудельським, який якось приїхав до міста за дорученням свого патрона Захаревича, щоби курувати будівлю найбільшої на той час споруди, а тоді залишився тут надовго, вирішивши, що краще бути першим у провінції, ніж другим у Львові, переживаючи якийсь американський досвід поступової забудови пустки.
Потім городчик завершили знаменитим пам’ятником Міцкевичеві, який пережив усілякі детективно-воєнні пригоди двох війн, але – завдяки тезі про революційність поета – врешті був остаточно встановлений на своєму сродному місці совєтами у місті, де не залишилося нікого, кому Міцкевич промовляв би щось більше. З того часу сад почав називатися сквером (таке дивне радянське англофільство), а весь навколишній ансамбль – площею Міцкевича.
Читайте Тарас Прохасько: Що в тебе?
У лагідніші радянські десятиліття, коли масакра вже перестала бути щоденням, а місто, попри присланих, наповнилося ще й міґрантами з навколишніх українських сіл, протестні діти одних і других називали сквер «плащем». Новотвір, який походив від симбіозу викоріненого поняття «пляц» і образу богемно-хіпацького плаща, що недбало спадав із зафайданого голубами плеча пророка.
Лавки, які стояли тут достатньо близько, але візуально дуже дискретно, перетворилися на вечірньо-нічний клуб під відкритим небом. Навіть серед снігів кожна з них нагадувала відокремлену яхту на щільно обставленому пірсі, де відбувався свій автономний секс–драґс–рок-н-рол. Кожен із нас колись там був. Тим часом вдень на площі, яку тепер – уже зовсім не знаючи нічого ні про вали, ні про городчик, ні про плащ, ні про пальми, які тут певний час росли, наслідуючи естетику ЮБК і ЧПК, ні про революційність Міцкевича – молоді мами називають Міциком, панують малі діти. Ті, що сплять у візочках, ті, що роблять перші кроки у буксусових лабіринтах, що сягають їм до пояса.
Читайте Тарас Прохасько: Накладання тіней
Вже майже рік у цьому місці триває радикальна реконструкція, яка, однак, майже не змінила ритму скверного життя, хіба що ускладнила доступи до нього, бо все перекопано, але вже давно з’явилися протоптані стежки, у глибокі ями впав лише один підпилий громадянин, імпортна техніка і надійні тачки нікому не заважають. Робітники з’являються якимись хвилями – то їх страшенно багато, то довгий час нікого нема. В кожному разі, все йде за якимось довгостроковим планом. Розвішують ілюмінацію, знімають ілюмінацію, здирають брук і асфальт, укладають бетон і брук, вивозять тонни викопаної землі, засипають розкопане, зрізають дерева, вишпортують коріння. Стараються, гарують, але все ж відповідальні постійно кричать, що було би ліпше, якби вони самі зробили чорну роботу, бо все зроблене зроблено якось не так. Ніхто тепер не може зробити до кінця. Роблять, роблять, а не зроблять того останнього штриха, через який доводиться переробляти – так кажуть прораби. Чи буде оновлений сквер відповідати уявленню про ідеальний городчик – вже не так важливо. Адже по-справжньому захоплює нова естетика.
Тим часом безліч рефлексій викликає велетенська купа давньої бруківки, згромаджена у вигляді барикади. Такі барикади асоціюються з Парижем 1944 року, їх дуже ретельно фотографували тодішні найкращі світлописці. Якось сімейно-квартально. Бракує тільки чоловіків у білих сорочках, зі шлейками, нашийними хустками, беретами і мисливськими дрібнокаліберними рушницями, жінок у простих суконках, які розкладають поляну для своїх героїв – бутлі вина, грудки сиру на пакувальному папері, кілька патронів, значно більше сигарет без фільтру.
Читайте Тарас Прохасько: Горе переможцям
Добре, що потреба скласти барикаду є сильнішою, ніж спокуса скористатися складеною.
