Михайло Тутов – кримчанин, родом із Керчі. Коваль, займається історичною реконструкцією. Вже півроку в Івано-Франківську. Його батько і брат воюють на Донбасі за Україну. І він вже б їхав, але тато каже: «Ти потрібен тут».
У Франківську Михайло був і раніше. Ще 10 років тому на Святі ковалів був лицарський турнір і Тутов в обладунках власного виробництва зайняв там перше місце.
«Тоді потрібно було обрати королеву турніру, – пригадує він. – Я роздивився навколо і побачив дівчинку років 5-6, її і обрав. Вона була щаслива. Ще з тих пір у мене збереглися теплі враження про місто. Люди тут добрі, працьовиті, я це побачив ще на фестивалі. І коли треба було вирішувати, куди їхати, то не вагався».
У двох світах
На території лісокомбінату у невеличкій кімнаті – майстерня. На стінах – паперові вирізки майбутніх обладунків, попід стіною – великі шматки металу. На столі – інструменти: болгарка, лещата, дриль, купа різних молотків.
Робоча форма, навушники – не для музики, а як захист від гучних ударів молотка, – зараз коваль працює над горжетом. Це верхня частина обладунку лицаря Середньовіччя, закриває шию, верхню частину грудей і спину. «Це XVI століття, тут багато рухливих частин, – каже майстер. – Вони мають рухатись, щоб не заважити битися. Бо на той час піхота воювала довгими списами по 5-7 метрів і ніщо не мало сковувати їхні рухи».
Михайло Тутов кує зброю та обладунки. Потім усе це приміряє на себе і йде воювати… на лицарський турнір. Оце й називається історична реконструкція.
«Ми воюємо справжньою зброєю, але не заточеною, – каже майстер. – Це і спорт, і наука. Перевіряємо історичні факти. От, наприклад, десь у болоті знайшли взуття чи одяг тих часів. Хлопці шиють копію, проходять 10-15 кілометрів, щоб відчути все на собі – як їм було у тому взутті, в цих обладунках».
На таких турнірах Михайло переноситься у Середньовіччя, живе тим життям. Жодних сучасних речей, навіть їжі. «Переважно готуємо чечевицю, рибні страви, різні юшки, – говорить він. – До речі, дуже поживно і смачно».
Таке собі хобі. А чи можна цим заробити собі на життя? На прожиття можна. Є люди, переважно з-за кордону, які замовляють собі лицарські обладунки. Цим і живе зараз кримчанин. Адже з Керчі забрав з собою лише свої молотки, ними й заробляє.
Михайло працює зі звичайною сталлю, чорним і кольоровим металом – як тоді, жодних нових сучасних матеріалів. Зараз з франківськими колегами робить обладунки лицарів Грюнвальдської битви.
Для коваля-реставратора війни, що пройшли на нашій землі, – це історія зброї та обладунків. «Щойно з’являється нова зброя, людина одразу вигадує захист від неї, – каже Тутов. – Війна – це протистояння зброї та захисту».
А вночі партизанили
З Керчі він виїхав наприкінці весни. Не хотів, але довелося. Під час Майдану Тутов не приховував своїх політичних поглядів. До Києва не поїхав, бо доглядав хвору бабусю. Зате там був його рідний брат Олексій.
«Місто невелике, і всі про це знали, – каже Михайло. – Спочатку, коли по телевізору казали, що це дурні, то з брата сміялися. А коли вже почали говорити, що це вороги, то їх почали боятися і ненавидіти».
Друзів ставало все менше. На вулицях у спину кричали «бандерівець», «майданутий». Але це Михайла не дуже бентежило.
«Тим, що тебе називають бандерівцем, можна пишатися, – говорить кримчанин. – Для них це лайка, а мені приємно».
Але от у соцмережах почали погрожувати. Як саме, Михайло і згадувати не хоче. Називали зрадником. Часто заходили з СБУ, а представлялися ФСБ. На що він їм відповідав: «От коли перейменують вас у ФСБ, тоді й заходьте».
Перед так званим референдумом, Тутов каже, партизанив з однодумцями. Вночі по місту розклеювали об’яви з написом «Предавать – стыдно!».
«Це у нас такий був бандерівський гурток, – сміється коваль. – Одна дівчина просто намалювала контури України і внизу цей напис. Ніби й нічого, та коли людина побачить –
задумається».
Те, що забути не можна
Михайло часто згадує Крим. Ліси, гори, степи, море, Керченську протоку…
«А вітер! Солоний кримський вітер – це те, що не можливо забути, – каже Тутов. – Пригадую дитячі роки, як ми малими бігали полем, збирали шипшину. А трави як там пахнуть – з розуму зійти можна!».
У Михайла в Сімферополі залишилася донька. Він був одружений, розлучилися з дружиною ще задовго до всіх цих подій. Дівчинці шість років, цьогоріч вона пішла у школу. Михайло їздив до доньки на 1 вересня. На лінійці – гімн Росії…
«Мені було сумно, – зітхає кримчанин. – Та й багато було таких, що дивилися на те все і не знали, що їм робити – чи радіти, чи ні. Там залишилися інертні люди».
Що потішило коваля на рідній землі, то це синьо-жовті стовпи у Керчі. Так і стоять. А люди, які не хочуть там лишатися, стикаються з проблемами. Якщо хочеш продати будинок, а маєш український паспорт – плати третину від продажу владі. Тому кримчани вдаються до хитрощів – отримують російський паспорт, продають нерухомість, а потім той паспорт рвуть і їдуть в Україну.
От і Михайло Тутов зараз на Прикарпатті, в Україні, на вільній землі. Відтворює війни далеких часів, а поряд – сучасна. І там, під Луганськом, його батько та рідний брат. Але це вже інша історія.
