Його називають сучасним Паганіні і знають на кількох континентах. Він співпрацював з Яном Гілланом, Джефі Хілі, Джесі Куком, Софі Мілман, іншими виконавцями світової величини. 28 травня йому аплодуватиме Івано-Франківськ. А вже через день він повернеться до канадського Торонто, де живе з родиною понад 13 років, і знову ввійде у звичний ритм життя.
Напередодні концерту в облмуздрамтеатрі скрипаль-віртуоз Василь Попадюк розповів «Репортеру» про те, як його навчили бути самим собою й куди поділася його туга за Україною…
– Василю, розкажіть, з ким та з чим ви приїхали до нас і де граєте за кордоном?
– Програма різнопланова – дещо зі старого репертуару, трохи нового. Гурт має назву «PapaDuke», і нас восьмеро. З нами виступить геніальний піаніст Робі Ботош, якого треба почути… Після кожного концерту під час туру в Каліфорнії спершу підходили до нього, а потім до мене. Покійний Оскар Пітерсон свого часу запросив його в Канаду, щоб той учив його доньку. Також у нас грає його брат Френк Ботош.
Нині наш ринок – переважно Північна Америка. Туди можна їздити 10 років і не повторишся. Якщо в Канаді проживає 30 мільйонів людей, то в Америці – 300, на тій самій території.
– Чи не втрачає музика від того, що її кладуть на рейки бізнесу? Як ви це поєднуєте?
– Не втрачає. Якщо продукт зроблений добре, то його треба продати. Музика – теж політика, але не в розумінні політичному. Я цьому всьому теж навчився від свого менеджера. Він, до речі, привезе у жовтні до Києва Джо Кокера. І ще: коли хочеш, щоб було зроблено добре, то зроби це сам.
– На закордонних афішах вас анонсують як українського віртуоза. Але якось ви казали, що не відчуваєте ностальгії за Україною…
– Там я бачу України більше, ніж тут. До того ж, там є українські церкви, школи, банки, цілі райони. Коли організовують український флорентійський фестиваль, наприклад, туди приїздить близько півмільйона українців. України мені не бракує.
– Як ви вписалися у канадський ритм, адже там життя ставить дещо інші вимоги? І куди подалися на працю?
– Еміграція – це як стрибок без парашуту, все одно що піти в армію. Вже 12 років я не вживаю ніякого алкоголю. Там неможливий такий спосіб життя, як у Москві, де актори випивали до, під час і після вистави. Там треба займатися справою, а не гуляти. Як тільки опинився в Канаді, працював у Національному балеті піаністом. То були смішні і веселі часи, бо вони любили мене за те, за що я їх ненавидів. Справа в тому, що всі піаністи балету носили з собою п’ять кілограмів нот і грали одне і те саме упродовж 40 років. Я відрізнявся тим, що постійно імпровізував та експериментував. Моя мама – хореограф, і коли я запросив її подивитися виставу «Три танкіста», до якої зробив джазову обробку, то попросив в жодному разі не сміятися, щоб мене не вигнали з роботи.
– Аби давати волю експериментам, треба мати неабияке чуття. Кажуть, часто це приходить лише з професійним ростом. Як у вас?
– Що більше концертів, то вища майстерність. Тим паче, я концертував змалку. Під час навчання у республіканській школі імені Лисенка разом зі своїми тринадцятирічними друзями створив гурт «Опришки». Ну і десь у селах на весіллях, щоб ніхто не бачив, оскільки таке заборонялося, ми почали заробляти. Коли ж отримали перші гроші, то не вміли той заробіток навіть поділити між собою. Справа в тім, що школа мала дві складові – загальноосвітню й музичну. Та педагоги-предметники там були за порожнє місце. На урок хімії міг увірватися вчитель музики і влаштувати шкандаль, мовляв, що ти тут робиш, коли тобі грати треба?! У Канаді за крик на учня посадять, а мій педагог закривав мене у комірці, що нагадувала камеру в тюрмі, і йшов додому. Там навіть стільця не було, не те що туалету чи ще чогось.
– Окрім скрипки, професійно граєте ще на кількох інструментах…
– Ще – фортепіано, гітара, сопілка, смич-кові. Багато інструментів опанував, коли працював у теат-рі Володимира Назарова, де полюбив вірменську, циганську, іншу музику народів світу. Туди набирали за характерами і схожістю одне на одного, хоча всі ми були різних національностей. Що цікаво, ми не мусили вчитися акторській майстерності, бо найголовніше, що довелося запам’ятати – «маєте бути самі собою». Так на «Східному базарі» я виходив у великих черевиках, чалмі і грав на вірменському діджаку, звучання якого просто не міг терпіти. Тож робив таку міну, що зал просто заходився сміхом. А рекламували нас так: 35 музикантів, які грають на 150 інструментах.
– А як до вас причепилося прізвисько «Бандера»?
– Коли я жив і працював у Москві, то за борщем і горілкою хлопцям із 15 союзних республік влаштовував українські дні – розповідав, що таке Україна насправді. То все від тата. Оскільки він був націоналістом, то, хоч ми й жили у Києві, у нашому домі звучала виключно українська мова. Так у свої 16 років на стіні шкільного туалету я намалював тризуба, після чого батька, який концертував з хором ім. Григорія Вєрьовки по усьому світу, довгий час не випускали за кордон.
– Григорій Сковорода визначив кордоцентризм, філософію серця, світоглядною основою українців. Як думаєте, чи не заважають сердечні орієнтири рухатися Україні своїм шляхом?
– На жаль, українці – не монолітна нація, на відміну від тих же поляків чи грузинів. Справді, багато рішень приймають серцем і це не завжди на користь.
Також є якась не зрозуміла заздрість. Ось, приміром, в Торонто є 12 російських величезних ресторанів, які знаходяться приблизно за 40 хвилин їзди від українського району. І попри те, що вже відкрили доволі гарний український ресторан «Золотий лев», українці таки продовжують їздити в російські, хоча наш розташований значно ближче. Не хочуть дати своєму заробити, чи що? Або фестивальний приклад: запрошують якусь зірку, і того ж дня роблять неподалік ще один фестиваль – аби позмагатися, до кого прийде більше люду.
Натомість, музика нашого гурту – інтернаціональна, бо ми всі різні. І наша музика не має мови, ментальності, кордонів. Вона – для серця.
