Вісім років музичної школи по класу фортепіано, естрадно-бальні танці у Калинчуків, університетська театральна студія, щотижневі презентації у майже культовому «Петерсі» (хто пам’ятає – на розі Січових Стрільців-Чорновола). Там, до речі, майже щоразу ніде було яблуку впасти, а найтепліша для мене презентація – за участю поета і художника Олега Лишеги – пригадується й дотепер.
Ще – вивчення культурної спадщини у мандрах Україною, регулярні дебати про український культурний простір і його милиці, наповнення чергового записника цитатами відомих режисерів, поетів, письменників, акторів, музикантів, композиторів. А крім того, – велике бажання ділитися тим, що дізнаюся про дивовижно талановитих людей і цікавий світ творчості.
Тоді, три роки тому, коли я прийшла в «Репортер», мені здавалося, що усе це дає перепустку на шпальту культури. «Кому як не мені?» – подумала я, та відразу ж отримала добро від редактора. Але при цьому добре запам’ятала: «Беріться, але писати про культуру не так легко, як у нас думають».
Концерти, виставки, інтерв’ю… І байдуже – посеред ночі чи у вихідні. Згодом зрозуміла, про що казав редактор. Репортажі хотілося підсилювати бодай спробою рецензування чи аналітики. Але сучасні картини чи вистави – як вища математика! Лише серця для розуміння не вистачить. Чомусь в Україні практично немає журналістів-культурологів та й мистецтвознавців не густо. Словом, інколи доводиться важче, ніж із проблемною статтею про цілий район, коли треба пошарпати чиновників, суди, насипати солі на рани знедоленим простим людям. Оце вже третій рік в пошуках за тим, в кого можна ґрунтовно навчитися…
Ось історія з цієї ж опери, але з дещо світлішим відтінком. Якось, гортаючи сторінки одного зі своїх записників, натрапила на вислів джазового дослідника Маршалла Стернса: «Де б не звучав джаз, його завжди значно легше впізнати, ніж описати словами». Втішилась і зітхнула з полегшенням. І перестала перейматися, що не втямлю описати так само гарно, як відчувала джаз того вечора. Хоч закохалася в цю музику ще в п’ятому класі ДМШ № 3 – годинами грала регтайми Скотта Джопліна.
Знаєте, у нашому Станиславові-Франківську на квадратний метр дуже багато талановитих творчих людей. Ми маємо чим пишатися: тут співала Соломія Крушельницька, грав Святослав Ріхтер, тут народився станіславський феномен і фестиваль «Порто Франко». Щоправда, іноді дається взнаки якийсь мистецький параліч. Виглядає, що нам усім просто бракує впевненості і віри, і волі, і любові, і потрібності – самим собі.
Диваки наші митці! Попри все, вони роблять просто неймовірні акції та перформанси, пишуть і видають геніальні книжки, роблять фестивалі… Це все у нас відбувається незалежно від якихось там американських тенденцій і впливів. З одного боку. А з іншого – чомусь у цьому камерному галицькому містечку, де влада щоразу одягає вишиванку, повсюдно звучить закордонна низькосортна попса, тоді як концертних репетиційних залів немає навіть у планах. Так хочеться, щоб метаморфози відбувалися не лише у художніх стінах, але й у свідомості чиновників.
Кажуть, ринок формує пропозицію. Що люди не хочуть культури, їм цікавіше читати про кримінал – кров, смерть, жорстокість. Невже насправді так і є?
Позавчора була у притулку, куди звозять дітей вулиці. Сьогодні – у наркопритоні. Там – інше життя, інші закони. Там пахне не гуашшю, а ширкою. Там п’ятирічна дитина бавиться не лялькою чи книжкою, а горілчаною пляшкою і каже «Бери, цьоцю, я тобі налию!».
Переборщила з мінором? А що поробиш? Таким дисонансним є наш соціокультурний простір. Та оскільки він наш, то і змінювати його маємо ми. Я – точно знаю, що робити. Я писатиму. Про культуру. Творчість. Мистецтво. Любов.
